Розділ п’ятнадцятий Союзники

— Королева Туману? — алхімік стрепенувся. — А до чого тут вона?

— Це вона підкинула Едні монетку.

— Он як, — пробурмотів він, і гарячковий рум’янець на його щоках побляк. — Ця річ — із володінь королеви… Чого ж простішого… Чого, ви казали, побажала Една?

— Забути Оберона.

— Ох, — алхімік похитав головою. — Забула?

— Ні. Замість цього…

— Розумію, — він замислено зважив монетку на долоні. — Магу дороги, я починаю непокоїтись.

— Тільки зараз? — не витримала я.

— Ви неправильно мене зрозуміли, — він віддано зазирнув мені у вічі. — Багато років я сиджу тут тихо. Пишу дитячі книжки. Гонорари невеличкі, але я живу скромно…

— Я мені що? Живіть, як хочете.

Він замотав головою:

— Завелика увага до моєї скромної персони. Забагато впливових панів, магів, ходять до мене… До речі, ви не казали некромантові, що я його зрадив?

— Я нічого не казала некромантові, — я стисла зуби, відчуваючи, як напружився поряд Гарольд. Проклятий алхімік: перевіряє він мене, чи що?! Чи він Гарольда перевіряє, чи… якби ж знаття, чого він хоче, слизька душа!

— Але він все одно довідається, — пошепки поскаржився алхімік. — Межа між нашими світами настільки потоншала… Якщо пан некромант з’явиться, щоб помститись… Що робити бідолашному вченому?

Я згадала рівнину, загачену Сараною, обложені скелі й мертвяків-арбалетників.

— У пана некроманта нині по горло клопоту й без вас. Не трусіться так!

— Вам казати легко… А Королева Туману?

— Думаєте, вона сюди дотягнеться? Руки закороткі!

— Закороткі, — алхімік переривчасто зітхнув. — Вона мені сниться, добродії, останнім часом дуже часто… Коли вона змогла дотягтися до короля в його королівстві… То до мене, скромного вигнанця?!

— Королівство гине, — я насилу підвелася з дивана. — А ви стогнете не знати чого. Труситеся за власну шкіру!