Розділ п’ятнадцятий Союзники

Він був поранений — рука на перев’язі — але веселий і злий, як завжди.

У вартовій вежі горів вогонь. Я змокла до нитки, й першим моїм бажанням було — зігрітися.

Люди, що сиділи навкруги багаття, обернулися до мене. Я побачила тут півдесятка королівських стражників і старого канцлера, схожого на гачконосу тінь. Роззявила рота від подиву, коли побачила принца Олександра в бойовому спорядженні, принцесу Ельвіру в чорному плащі поверх шовкової сукні, принцесу Філумену, яка водила бруском по лезу сокири. Я побачила Гарольда — він сидів, тримаючи на колінах уламки свого посоха, і єдиний навіть не повернув голови, коли я ввійшла.

— Зачиніть ворота, — я облизала губи. — Підніміть міст. Сарана незабаром буде тут.

Уйма глянув на Гарольда. Той байдуже кивнув стражникам; за хвилину зовні почулося рипіння блоків. Загриміли ланцюги, брязнув метал. Замкова брама, яка за моєї пам’яті не зачинялася ніколи, зімкнула стулки.

— Ти їх бачила? — запитав Олександр. Очі в нього гарячково блищали.

— Так. Вони штурмують замок некроманта.

— Вистоїть? — прорипів канцлер.

Я завагалася.

— Не знаю.

Повернулися стражники, на ходу скидаючи мокрі каптури. Надворі періщив дощ, вода з гуркотом скочувалась у стічні рівчаки. Філумена гострила сокиру. Моя перша радість вляглася; Гарольд мовчав і не дивився на мене.

В пошуках підтримки я глянула на Уйму. Той витлумачив мій погляд по-своєму:

— Не привів я їх. Угроби змовилися з Шакалами, щоб як і раніше жити. Ну, й наші теж… Визнаємо, мовляв, тебе знову племінним вождем, тільки веди нас по свіжину. Ну, й прокляв я їх, листогризів, щоб у них зуби повипадали, щоб траву до смерті жерли.

— А Турма Двахребти?

— З’їли його, — Уйма погладив свою забинтовану руку. — Як він до печінки моєї потягся, щоб, значить, скуштувати… Я йому руку й вкоротив. А наші — вони ж як діти. Побачили, що він упав — ну й по всьому.

Я нервово ковтнула. Уйма безтурботно вискаляв білі зуби; по його круглих, мов банки, очах ніяк не можна було зрозуміти, що діється в людожеровій душі.

— Повернулися ми, виходить, із дружиною, бачимо, замок порожній… Відшукали Гарольда, а там і хлопці підтяглися. Їхні високості надійшли, — Уйма шанобливо вклонився Ельвірі. — Кепські тут справи, Ліно.

Канцлер тужно зітхнув. Філумена очужіло відклала наточену сокиру й взяла Уймин тесак, неабияк надщерблений, з засохлими темними плямами.

— Що це в тебе, магу дороги? — голосно й холодно запитала Ельвіра. Я простежила за її поглядом: принцеса дивилася на залізний череп, приколений до моїх штанів.

— А, це, — я поквапливо зняла його. Уйма схилив голову до плеча: його посмішка танула: