Розділ п’ятнадцятий Союзники

— Зшивач! Королева…

Він захлинувся. Його очі, що раптом покруглішали, затуманилися, начебто він силкувався щось пригадати.

— Королева… Це її меч.

— Це нічий меч, — м’яко виправила я. — Але його можна здобути для важливої справи. Королева змогла отримати його — змогла і я.

— Королева, — повторив канцлер і раптом заходився швидко терти скроні. — Королева… Вона шила цим мечем. Шила виворітні нитки. Вона вмерла, магу дороги, цей меч погубив її.

— Не меч. Виворіт.

Канцлер не слухав мене. Усі, хто сидів навколо багаття, дивилися на нього; він ухопився за рештки свого ріденького волосся та рвонув, начебто бажаючи стягти голову з пліч:

— Королева. Я пам’ятаю… Але там було щось іще. Хтось іще. Зшивач… Королева… І ще хтось був!

— Король, — шепнула я. Тепла хвиля мурашок підняла сторч волосся в мене на тім’ї. Я від кого завгодно чекала, що він перший згадає Оберона, — тільки не від канцлера.

— Король, — повторив він недовірливо. — Так… напевне… Але я не пам’ятаю. Стільки щоденних турбот… Укази… Податки…

— Але ви ж згадали Зшивач!

Він дивився на мене й нечутно ворушив губами.

— Я вже старий, — озвався нарешті. — У мене дуже погано… з пам’яттю. Ниють кості… Незабаром ми всі помремо, навіщо ж мучитися наостанок…

І, весь такий згаслий і справді постарілий, сів знову до вогню. Губи в нього ворушились, але жодного слова не можна було розібрати.

Я постаралася впоратись із розчаруванням.

— Слухайте мене, — голос у мене почав хрипнути. — Я розповім усе. У нас дуже мало часу…

Гарольд легко підвівся. Накинув плаща, підхопив уламки свого посоха й покрокував до виходу.

— Ану стій!

Я стала йому впоперек дороги. Мій власний посох майже вперся навершям йому в живіт:

— Я змушу мене вислухати.