Розділ п’ятнадцятий Союзники

— Ліно? Що ж, правду сказав старший маг, і ти з некромантом злигалася?

Вони дивилися на мене — десять пар очей. Тільки Гарольд, як і раніше, — повз мене. Залізний череп, виданий Максиміліаном, пропікав долоню — але моя ніяковість дуже швидко змінилася злістю.

Щойно я готова була мимрити, виправдовуватися, пояснювати, як воно було насправді. Тепер, за єдину мить, я дуже виразно уявила собі, як жив усі ці роки Максиміліан. Відчуження, усмішечки, гримаси, бридливе розуміння в голосі: а-а, він же некромант…

— Я ні з ким не «злигалася», Уймо, — ліва моя рука вчепилася в посох, права стисла руків’я Зшивача. — У мене є друг. Який потрапив у велику халепу. Вам не подобається, що він некромант?!

Стражники перезирнулися. Філумена відклала тесак. В Ельвіри витяглося її вродливе обличчя; Олександр дивилася спідлоба. Канцлер безнадійно хитав головою. Уйма насупився. Гарольд навіть не обернувся.

— Мені теж не подобається, — сказала я крізь зуби. — Але він пам’ятає Оберона. А ви, такі шляхетні, — ні.

Здалося мені чи ні — але Гарольд ледь здригнувся. Начебто йому дуже хотілося глянути на мене, але він стримався.

— Ви хоч зрозуміли, хтось із вас, що цей некромант зробив? — я високо задерла підборіддя. — Він відволік Сарану від нашого замку, викликав вогонь на себе!

— Він зрадник, — пророкотів Уйма, і його жовті очі повужчали.

— Кого він зрадив?

— Королівство. Він захопив трон, — різко кинув Олександр.

— А кому цей трон належить по праву? Га? Ну-бо, згадайте, принце!

У Олександра сіпнулася повіка. У вежі зробилося дуже тихо, тільки хлюпотів іззовні дощ та потріскували вогкі поліна.

— Якщо маг дороги захищає некроманта, — так само холодно промовила Ельвіра, — виходить, маг дороги теж винен у зраді.

— Що?!

Навершя мого посоха налилося червоним. Ельвіра презирливо скривила губи. Я стрималася; зараз мені в жодному разі не можна було втрачати рівновагу.

— Ви хоч розумієте, що таке Королівство? — почала, переводячи погляд з обличчя на обличчя. — Як воно влаштоване зсередини? Це не просто люди, не просто придворні посади, трон і таке інше. Це живий організм, що пов’язує повсякденний світ із чарівним, як оцей меч, — я витягла Зшивач, — пов’язує виворіт усього сущого з лицем його! І в мить, коли ви забули Оберона, — ви, всі! — Королівство почало руйнуватися зсередини. Не Сарана його губить! Його губите ви, ось ви, які тут сидите й дивитеся на мене! Тому що всі ви знали Оберона. Ви всі його забули. Кожен із вас!

Уперше за кілька годин я взяла Зшивач до рук. Меч здавався страшенно важким і трусився, мов поруччя автобуса. Клинок був мокрий; я очужіло подумала, що слід би його висушити й змазати, але цієї миті понурий гачконосий канцлер раптом підстрибнув і заволав на всю вежу:

— Зшивач! Це ж Зшивач! У неї Зшивач!

Він дивився на меч у моїх руках, начебто я тримала екзотичну змію.