Розділ ««Наше радіо»»

Надія – різновид щастя, і можливо, – єдине щастя, яке існує в цьому світі

Семюел Джонсон

Приміщення, в якому нас розмістили в Луганську, справді було підвальним, практично без доступу денного світла, якщо не вважати віддушину розміром десь 20 на 20 см, яку ми намагалися закривати з метою збереження залишків тепла. Але порівняно з попереднім підвалом тут було відносно сухо. І взагалі ми знайшли чимало переваг:

– не було співкамерників-курців, а отже, повітря було чистим від тютюнового диму;

– приміщення являло собою майстерню-склад площею з 50–60 квадратних метрів (переважно все заставлене стелажами, на яких був розкладений різний інвентар);

– нам дали сухі матраци й навіть… обігрівач! Він, звичайно ж, не був розрахований на таку площу, але це був приємний жест «головного» на об’єкті. Тим паче, що на один-два градуси температура таки піднімалася. Якщо додати, що серед інвентарю ми виявили туристичну палатку, укуталися в неї поверх ковдри (при цьому вкладаючись на ніч у повній амуніції: в усіх видах одягу, які були на собі), можемо чесно зізнатися, що не мерзли.

Але вдень була проблема. Тиша просто дзвеніла. Плюс – цілковита відсутність будь-якої інформації про зовнішній світ. Підвал, сонячного світла немає (лише лампочка в 75 Вт), п’ятилітровий бутель замість унітазу, і тиша… У рідкісних випадках можна було перекинутися фразою із конвоїрами, які водили їсти. Головна їхня теза: «Ви не потрібні своїй країні. Вас ніхто не шукає». Насправді, спочатку ставлення було переважно хороше. Набагато краще й толерантніше, ніж у Ровеньках. Та з часом усе змінилось: мене відправили в лікарню, а Ромці поламали всі ребра…

Не буду уточнювати як (щоб не постраждала хороша людина, яка подарувала багато хвилин людського щастя за час полону), але до вечора 12 жовтня у нас з Ромкою з’явився допотопний, проте такий важливий приймач, що брав на ФМі СВ-хвилях.

На ФМ-станціях можна було слухати наше «Радіо 24», а на СВ російською мовою нас потішило «Радіо Тегерану» (дуже висока якість новинних та аналітичних програм, до речі) і «Українські новини». Слухали приймач далеко за північ. Це було просто фантастично! У підвалі, де, зазвичай, стоїть гнітюча тиша, почути голос своєї Батьківщини − навіть не уявляв, настільки це може бути важливо. Ніколи не був «ура-патріотом», але тут… Це було значимо! Так ми дізналися, що в країні йде передвиборча кампанія.

З’явилася нова політична сила – «Самопоміч». Із коротких повідомлень намагались зрозуміти розклади-рейтинги. І безумовно, шукали найменшу згадку про те, що ж ДЕРЖАВА думає і вирішує у питанні військовополонених… Втішали себе надією…

Коли мене звільнили, я вже не розраховував на державу: робив усе сам, щоб якомога скоріше вдалося звільнити Ромку. Не це пішло трохи більше місяця.

Уранці 13 жовтня 2014 року брязнули засуви камери і пролунала чітка команда, звернена до мене: «На вихід». Конвоїр-молдаванин допоміг мені дістатися автомобіля.

Як і зазвичай, мене чекали зав’язані чорним шарфом очі й переїзд невідомо куди. Очікування… Поки хтось пішов з’ясовувати, куди мене, я розговорився з молдаванином. Той приїхав в Україну, коли в нас почалася «колотнеча». Переконаний, що Донбас потребує його допомоги. Ніякого грошового інтересу. Сам – власник невеликої мережі магазинів у Кишиневі. Сім’ю не бачив чотири місяці. Але сказав, що «за Донбас» буде до кінця.

Хтось підійшов і сказав, що мене в супроводі молдаванина треба пересадити у швидку допомогу. І так я пішов із зав’язаними очима в авто.

Під’їхали до лікарні.

– Куди його? – запитав молдаванин.

– До Абрека.

Нас супроводжував якийсь лікар. Чую: він дає інструкції Абреку – хто я такий і куди мене направити. Аж тут… Абрек починає по рації говорити з кимось невідомою мені мовою.

– Це чеченська, – заспокоїв мене молдаванин, – я з ними в Німеччині працював, це їхня мова.