Розділ «Життя в Луганську»

Одного разу мені дозволили під конвоєм на півгодини сходити на службу в церкву при лікарні. Молився. Дякую за можливість помолитися в церкві – це завжди особливо. Храм – без погонів і знамен воюючих сторін, місце для молитви за мир. Так, у проповіді прямо чи в підтексті підтримувалися ідеї самостійного Донбасу, Новоросії. Але той же священик приходив у лікарню і благословляв наших воїнів, щоб вони щасливо доїхали додому…

Я спілкувався і з медичним персоналом, і з місцевими жителями. По-різному вони оцінюють те, що відбувається. Дехто вважає, що «все йде, як треба», що зараз «тимчасові труднощі». Безумовно, є велика неприхована надія на старшого брата. Та всі визнають, що проблем дуже багато. Як казав один луганчанин: «Спочатку ми чекали появи газу в будинках. Він з’явився. Тепер чекаємо електрики й стабільного водозабезпечення. Потихеньку, відправили дітей у школу (спочатку думали, що всіх дітей збиратимуть у вцілілі будівлі, але встигли підремонтуватися і відправили їх у рідну школу. Тепер думаю, який диплом отримає син у виші».

Виші Луганська (як й інших міст Донбасу) поділилися на ті, котрі із персоналом перебралися на територію, підконтрольну Україні, і продовжили роботу, а також на ті, що працюють у рідних стінах, але без української акредитації. Як із цим бути – поки що незрозуміло. Звичайно, усі стежать за внутрішніми подіями в області. Таких, хто б підтримував радикальні дії типу «козачої республіки», я не зустрічав.

Як працюють органи місцевого самоврядування? Складно. Говорив із одним представником селищної ради. Грошей (у розумінні традиційних податків і зборів) – немає. Є «нал», який ополченці збирають на ринках та інших працюючих місцях. Кошти, що з’являються в розпорядженні органів місцевого самоврядування, діляться за погодженням із ополченням на різні реальні потреби. Як це відбувається – не уявляю і не знаю.

Як працює «феміда»? Законів поки немає, є певні «поняття», насамперед про те, чого «категорично не можна». Перш за все, оголошена неприхована війна наркоманам і вживанню наркотиків у будь-якому вигляді. Про це і чув, і затримання за вживання бачив. Не можна пиячити й порушувати громадський порядок. Тут «феміда» працює за принципом оціночних суджень: якщо п’яний затриманий у комендантську годину – не позаздриш, буде покараний дуже сильно. Фізично. У денний час ймовірність затримання – 50 на 50. Тут є цікавий момент: затримує як патруль, так і будь-який свідомий ополченець. Третій критерій затримання: дзвінок – скарга дружини на буйного чоловіка. При мені в камеру, через яку пройшло сімдесят осіб, таких потрапляло п’ятеро. Якщо дружина сказала, що чоловік її бив, йому не позаздриш: карають дуже-дуже сильно. Бувають і несправедливості: чоловік «застукав» дружину з коханцем-ополченцем у будинку. Ті зателефонували в комендатуру із заявою про те, що хтось ломиться в дім. Комендатура приїздить миттєво. «Відметелили» мужика. Через добу розібралися, що він насправді намагався потрапити у свій будинок. Але зреагували блискавично. Із ґвалтівниками розмова наджорстка: одному за спробу зґвалтування відразу прострелили ногу. Це було в іншому місці утримання, тому знаю з розповідей.

Міліція, схоже, починає відроджуватися. Як мені сказали, осібно в Луганську діє «Беркут». У Ровеньках міліцію «реформують» на базі бійців бойових батальйонів. Якогось обліку строків затримання не існує. Основний принцип – це коли хтось із відповідальних осіб запитує у затриманого: «Ти скільки вже сидиш?».

Але багато хто вірить, що все налагодитися.

Багато хто й не вірить. Вони вже навіть не уявляють – що може налагодиться???

«Це реально страшно», – каже луганчанин, з яким познайомився в лікарні. З якого приводу? Він закінчив виш у Харкові цього року. Сам із Антрациту. За фахом лікаря влаштуватися на роботу в обласному центрі було неможливо. Які він тільки зусилля не докладав для цього! Навіть листи-звернення до Кернеса, мера Харкова, писав. Нічого не допомогло. Направили в центр зайнятості та запропонували чекати. Поїхав на Батьківщину, а тут – війна. Доїхав до отчого дому напрочуд тихо – ніде не стріляли. Але тиша виявилася оманливою. Уночі над Антрацитом, за його словами, з’явився український літак. «Це реально страшно», – фраза саме про це. Я чув досить багато канонад і «Градів», і далекобійної артилерії, але літаків, на щастя, не чув.

Мій співрозмовник каже, що страшний навіть не звук літака − він дуже низькопролетівізависдесьзовсімпоруч із будинком. Затремтіли всі вікна-двері. А коли почався обстріл, із багатоповерхівки на вулицю повискакували всі жителі з криками й сльозами. Сам обстріл літаком ніякої шкоди ополченню не завдав, натомість загинуло кілька цивільних осіб. Але переляк у місті був настільки сильним, що люди масово залишали своє житло й тікали, хто на чому може. Знаходилися і спритні перевізники, які наживалися, піднімаючи в рази ціни за свої послуги.

«Ось ти можеш уявити, щоб над твоїми Черкасами літак витворяв щось подібне? Як би ти на це реагував? Як би ставився до України, до української влади?» – хлопець ставив просто вбивчі запитання, відповіді на які були очевидними. «Так, мені багато чого сьогодні не подобається: масове відбирання майна, бізнесу тощо. Але я сподіваюся, що це тимчасово. Вірю в Новоросію, а в Україну – ні».

Не встряю в жодні суперечки, та й статус не дозволяє. Просто намагаюся зрозуміти. Не знаю звідки таку переконаність має цей хлопець щодо дій саме українських військових – скоріше за все, це пояснюється ідеологічними поглядами, які тут пропагують ополченці всіма можливими способами.

Але в усій цій історії мені шкода Україну. За що нам це випробування?