Розділ «Постскриптум»

Минув рік війни. Безглуздо звучить «минув рік АТО».

В антитерористичній операції центральним суб’єктом є ЗАРУЧНИК. АТО є, але статусу ПЕРШОЇ за значенням особи – ЗАРУЧНИКА – немає, не кажучи вже про «військовополоненого». Коли були з Ромкою «на підвалі», намагався зігріти його думкою, мовляв, не хвилюйся: безумовно, полонені (заручники) мають значення № 1 для держави – про тебе пам’ятають і роблять усе можливе й неможливе для звільнення.

Я помилявся.

Так, вставили «пунктик» і «вимогу про обмін УСІХ на ВСІХ заручників».

Що значить «вимагати обміну», я взагалі не розумію. Є півтора десятки дієвих способів звільнення не силовим методом: і через священнослужителів, і через діалог матерів, і через афганців, «братву», Червоний Хрест й інші міжнародні організації… Але держава зручно сховалась за статистикою – у дві/ три/ чотири сотні офіційно зареєстрованих насамперед військовополонених, яким дали не підтверджений жодним законодавчим актом України (а значить, який не несе ніякого змістового й морального навантаження) статус «заручника».

Про полон військових – окрема історія. Та в основному потрапляють у полон цивільні. Слово яке – цивільні(!) – значить стосується правових відносин громадян із ДЕРЖАВОЮ. Але цивільних, яких щоденно беруть на підвали «ЛНР» і «ДНР», шукають рідні й близькі. Мільйонам уже вчепили ярлики «не наші». Нерозумно й не по-людськи. За різних причин ТАМ лишились мільйони громадян України. Укотре запитую себе: «Та хто я такий, щоб судити їх чи осуджувати?». Нещодавно мій товариш розповів, як друг віз ховати померлого батька із «ДНР» до нас – на «материк високих цінностей». На блокпосту уже наші без хабара не пропускали гроб із тілом батька, мовляв, немає пропуску. Схожа історія була, коли вивозили звільнених з полону (без обміну) волонтерів. Не пропустили. Теж не було пропуску. У волонтерів зі звільнення з грішми не густо – довелось повернутися назад… Правда, у цієї міні-драми щасливий кінець: вивезли хлопців через Росію: у багажнику й без документів. Такі ось наші цінності, від яких огородились блокпостами.

Пишу ці рядки після першого «курултаю» групи зі звільнення полонених «Патріот». З’їхались в Черкаси декілька десятків реальних синів своєї Батьківщини, кожен із яких вносить свій посильний вклад у справу звільнення заручників, допомогу сім’ям, пошук зниклих безвісти й… ексгумації.

Під час останнього червневого обміну звільнили і «Гайку», яка потрапила в полон доправляючи наш вантаж для полонених. Зі свіжими емоціями поділився новиною на сторінці у Facebook: «Сьогодні справжнє свято для «Патріота». Насамперед через те, що серед звільнених наша люба «Гайка» – Гайде Різаєва – член групи «Патріот».

За кілька днів потому вона прочитала мій пост, не втрималась з емоціями в ефірі: «Я Вас люблю, мои самые любимые, самые настоящие, самые дорогие и верные своему делу люди!!! Невольно прочитав это, осознавая как вы ждали меня и как боролись за мое освобождение на глаза наворачиваются слезы… вы и есть мои друзья, моя родня, мои братья по крови и духу! Спасибо вам от меня, от моей матери и от моего сына! Я вас люблюююююююююю!!!!!!!!!!»

Так, це був її другий полон.

Розповідала про активність патріотів України з луганською пропискою, які реально допомагали нашим військовим своєю діяльністю на території «ЛНР». Їх не включають до жодних списків на обмін. Там їх називають «своїми» – громадянами чи то «ЛНР», чи то Новоросії, – питають відповідно до «закону» на тій стороні. Жостко й жорстоко.

А в нас вони не потрапляють навіть у сухі рядки статистики «заручників».

Один із перемовників повідомив радісну звістку: вдалося звільнити з підвалу дівчину з київською пропискою, яка поїхала в Донецьк до мами, котра довірилася ідеалам «ДНР». Звільнили «умовно»: розмістили в лікарні «на тій стороні»: дівчина вагітна, 40 днів провела на підвалі – отримала загрозу викидня. Дасть Бог – усе обійдеться… Може, і мама прозріє. Одна справа ідеали, інша – жорстокі реалії життя.

Ще одну історію про вагітну розповідав і Вася з добровольчого батальйону, якого звільнили також під час останнього обміну:

– Коли мене в перші дні полону виводили на допити, у кімнаті до труби, що розташована майже під стелею, пристебнули наручниками… вагітну жінку.

І це не вигадані історії про розп’ятого хлопчика, це реальність. Вася, як багато інших полонених, тому свідки. Потім це розслідували місцеві прокурори: допитували всіх. І за це також подяка. Васю тримали півтора місяця з рукою прикріпленою до батареї. На банальне запитання:

«А в туалет виводили?» – цілком очікувана відповідь: «Я ж тобі кажу: наручники не знімали півтора місяця… Поруч поставили відро».

Потім Васю переправили в «зливну яму» – у прямому і переносному сенсі: на розстріл. Ніхто не жартував і не лякав. Людей просто розстрілювали. Як з’ясувалось згодом, із цієї ями за місяць-півтора вбили близько 70 осіб… В основному місцевих. Вася говорив, як на одну літню пару «настукав» сусід, мовляв, допомагали і співчували «нацикам». Вечір і ніч стареньких по-звірячому били, на ранок – розстріляли…

Разом із Васею 13 січня (на Меланки) о п’ятій годині ранку був призначений розстріл ще восьми місцевим цивільним і чотирьом своїм же – ополченцям.