Розділ «Свобода «щастя»»

Найбільше випробування для людини – встояти не стільки проти невдач, скільки проти щастя

Франческо Гвічардіні

24 листопада 2014 о 13-й годині за київським часом й о 14-й за московсько-луганським, біля мосту через Сіверський Донець поблизу містечка Щастя, представниками Міністерства оборони самопроголошеної «ЛНР», мене перевели зі статусу військовополоненого/заручника/просто викраденого у такий довгоочікуваний статус Громадянина України й передали офіцеру Української Армії – комбригу 92-ї бригади. Не знаю, як його звати. Просто справжній офіцер. Все було лаконічно і… якось незвично людяно для навколишнього світу. Того дня, коли мене передавали в руки офіцера, сторони домовилися про «режим тиші» на три години. Три години тиші на передовій – це мій скромний вклад у справу довгоочікуваного миру на Донбасі.

За мною приїхав син. Комбриг попередньо запитав його, як мене ідентифікувати, адже я не мав ніяких документів. Володимир для цього вигадав дуже милий, навіть зворушливий, пароль.

У супроводі двох офіцерів «ЛНР» я підійшов до підйому на гірку, яка, звиваючись, вела до мосту через Сіверський Донець.

– Стоїмо! – пролунала лаконічна команда. – Якщо почнеться стрілянина – падай на землю.

– Так домовилися ж про «тишу», – зауважив я.

– В окопи команди часом приходять із запізненням, – відповів досить інтелігентний ополченець.

Чекати довелося недовго. Хвилини через три після нашої зупинки з’явився крокуючий твердою, впевненою ходою військовий. За ним ще двоє.

– Назвіться: прізвище, ім’я, по батькові, – сказав офіцер. І хоч звучало це по-військовому чітко, обличчя випромінювало особливу людяність, приховати яку не зміг би жоден військовий мундир.

Я відповів. Мабуть, за темпоритмом не так чітко, як прозвучало запитання.

– Як звати сина?

– Володя.

– А онуку?

– Марійка, – сказав я, усміхнувшись.

Комбриг відповів не менш щирою посмішкою і міцно, по-чоловічому, навіть по-батьківськи, обійнявши. Він був молодшим за мене, але тут, на війні – в рази головніший, тихо мовив: «Із прибуттям».

– Проведіть! – прозвучала команда від комбрига рідної української армії. І я в супроводі офіцера, який стояв трохи осторонь, пішов до наших…

Уперше після ста днів мого перебування в полоні на очах виступили сльози. На хвильку. До мосту я підійшов уже гідно. Усе було позаду. Попереду чекало повернення додому, до такого вже незвичного мирного життя.

Крізь заґратоване вікно дивлюся, як люди кудись йдуть нещасними, розбитими Ровеньками. Які вони при цьому щасливі. Проходять повз підвал і не уявляють, що через дорогу від їхнього будинку утримують кілька десятків полонених та заручників. І тут не 21 століття, а 15–16 – за підходами це Середньовіччя.