Розділ «Дорога на схід»

Журналістам Ані, Назару та Роману я запропонував самостійно дістатися до Черкас, звідки ми разом на «Vito» повинні були виїхати в зону АТО за маршрутом Черкаси – Харків – зона АТО – Краснодон і назад. Від’їзд запланували на 18 годину 14 серпня 2014 року, у четвер. Багажне відділення мікробуса вирішив заповнити традиційною гуманітаркою. Із «Айдару» саме надійшло замовлення на медикаменти та запчастини до техніки. Дяка Олені та Інні з місцевого штабу «Самооборони»: допомогли з забезпеченням ліків. Змотався за замовленими запчастинами. У нашому Свято-Троїцькому соборі парафіяни зі священиками вже зібрали досить велику кількість і продуктів харчування (з-поміж іншого – апетитних за сезоном кавунів), і необхідних для воїнів предметів побуту.

Безумовно, звернувся до владики Іоана за благословенням. Розповів йому приховану мету свого візиту.

Удома дружині сказав, що їду в Харків на семінар – повернуся за три-чотири дні. Зайвий раз хвилювати рідних із приводу моїх поїздок у зону АТО не хотілося. Владика благословив.

Якось, днів за п’ять після взяття в полон, один із офіцерів-бойовиків вирішив чи то покепкувати наді мною, чи то просто повправлятися у розмовному жанрі, і сказав:

– Бусик твій – все! У друзки. Вирішила наша розвідка на ньому прокататися до ваших нациків у тил, але потрапили в засідку. По них лупонули з РПГ – чотири трупи.

– Нічого такого з ним не буде. Його владика Іоанн освятив і благословив мене на поїздку, – задумавшись на пару секунд, відповів я.

Офіцер із якимось непідробним інтересом подивився на мене і тільки протягнув у відповідь:

– Мда…

Як виявилося, він просто вигадав і про РПГ, і про трупи. Бусик тримався… Не розумію навіщо, але чеченці, які забрали моє авто, найперше розбили вікно машини біля водійського сидіння. Можна було б припустити, що у розбитому вікні розмістили б ствол (для справи), але… вікно затягнули поліетиленовою плівкою.

Згодом, після повернення з полону, дивився програму з документальними зйомками зі Сходу й побачив, що це майже традиція: спершу розбити вікно отриманого авто, а потім закрити його плівкою.

Мій добрий товариш «Vito», на якому я проїхав не одну тисячу кілометрів (і втрата якого й на сьогодні для мене болюча й відчутна), їхати однозначно не хотів. Буквально напередодні поїздки раптом зупинився, як ослик, не бажаючи нікуди рухатися. І довелося докласти неймовірних зусиль, щоб запустити його в путь-дорогу. Не доїжджаючи до Сватового (перший райцентр Луганської області на кордоні з Харківською), пробив колесо. Замінити виявилося дуже складно, а пошуки шиномонтажу у Сватовому й надання невідкладної техдопомоги зайняли незвично довгих три години. Щось ішло не так. Утім, були й цікаві моменти в дорозі. Увечері в четвер, коли вже проїхали частину шляху, передзвонила медсестра «Айдару» і запитала, чи не зможу заїхати в передмістя Харкова по цуценя. Цуценятко добротної німецької вівчарки знайшли і прийняли на борт майже опівночі. Нарекли його Айдаром. До полудня п’ятниці 15 серпня прибули в розташування батальйону. Передали песика, який уже почав потихеньку гарчати. Вивантажили гуманітарку.

Дорога в зоні АТО – це не зовсім те, до чого ми звикли в мирному житті, там це скоріше напрямок, бо їхати доводиться полями й посадками. Так добралися до якогось місця в полі, де стоять наші БТРи й хати видніються. Зупинилися. Жінка виходить з будинку й мелодійною українською: «Хлопчики, а ви тут надовго?». Думаю, який же це «Восток»? Простояли там годин дві – йшов мінометний обстріл. Військові сказали, що може проскочимо.

Головне: спочатку дістатися залізничного насипу, а потім пропустити поворот. «А то можете в’їхати на блокпост чеченців при Ювілейному». Так і поїхали в повному тумані від бруду й пилюки, покладаючись скоріше на інтуїцію, аніж на здоровий глузд і чіткий прорахунок власних дій. Інтуїція слово іншомовне, і ми, слов’яни, ототожнюємо його з більш зрозумілим для нас більш точним відповідником – «авось».

Візуальний контакт із машиною супроводу не був стабільним. Щоб визначити напрямок руху, слід було притишити хід, вийти із пилової завіси і за вектором руху рукотворного торнадо, яке лишала за собою «Нива», зрозуміти, куди ж рухатися далі.

Ключове перехрестя, як часто буває, з’явилося несподівано, й оскільки нас попереджали «дивіться не промахніться», виникло питання, на яке не знаходили відповіді. Так, це було перехрестя життя: в одну сторону дорога йшла на блокпост чеченців, в іншу – наш шлях… Але в обох напрямках стовпом стояла пилюка від руху авто.

У кожного своя дорога… Яка з них наша?

Стоїмо. Хвилин за десять повернулось авто супроводу, що їхало попереду: «Добре, що зачекали. Жартують: як казав Штірліц, «Выдержка – обратная сторона стремительности!».

Урешті-решт, прибули до Лутугиного. Одразу розвантажили гуманітарку для місцевого роддому. Відкрили двері багажного відділення – кілограмів 20 піску злетіло.