Розділ ««Глаза прищурь!»»

Щасливий той, хто в чорні дні збереже чистоту серця.

Шарль де Костер

У перший день полону мене двічі допитували. Здоров’я таки похитнулося. І стало очевидним, що подальші «бесіди» безперспективні. Хтось із керівників розвідувального підрозділу виявив гуманність: «Так, цього, мабуть, у лікарню», – тільки й розчув я крізь пелену затуманеної свідомості.

Лікарня виявилася легендарною. Майже 70 років тому в підвалі нинішньої районної лікарні в Ровеньках допитували краснодонців-молодогвардійців. Звідти ж їх повезли на розстріл. До слова, фраза «На розстріл!» у полоні звучить щодня і, на жаль, навіть якось буденно. Але звикнути до цього словосполучення таки складно.

Лікар приймального відділення, хоч і молодий, однак виявив професійну стійкість і відданість клятві Гіппократа. Обстежив мене, не дивлячись на статус, і на аркуші прийому чітко написав, що треба в стаціонар. У відділенні до моїх охоронців приєдналася окрема група конвоїрів при медустанові. Досить агресивна група.

Я мало що розумів із безперервних вигуків на мою адресу. Лікар, здійснивши первинний огляд, поклав мене на кушетку в приймальному відділенні, де негайно поставили крапельницю, почали робити якісь уколи, маніпуляції. Пам’ятаю, що розглядав силует людини у формі, що схилилася наді мною і говорила таким голосом, немов гугнявий перекладач перших відеофільмів. Я був у такому стані, що нічого не розумів, тому перепитав:

– Що-що?…

– Глаза прищурь! – нарешті допетрав я. «Щ» було надзвичайно шипляче й щипуче. Та й саме визначення дії – «прищурь» – для мене було досить рідковживаним, а тому малозрозумілим…

«Старий» – таке було прізвисько старшого групи охорони при лікарні. Згодом, коли він приходив контролювати моїх конвоїрів, розповів мені кілька особистих історій.

– Так ти з Черкащини? – і не чекаючи моєї відповіді, вочевидь, спитав для прив’язки наступної історії, продовжив: − Рідня в мене там. Ось нещодавно племінник телефонував: «Дядь Коль, а мене мобілізували. Їду у ваші краї. Але будемо по різні боки». – Сергійку, – відповідаю я йому, – приїзди. Але якщо побачу у своєму прицілі, вибачай – пристрелю!

– І що, рука не здригнеться? – уточнюю я.

– Ні, наше діло праве. Усе просто: ми – вдома, ви – окупанти. От нещодавно трапився мені на мушку один ваш. Сидів на броні. Зняв я його. Після бою підходжу, а там телефон дзвонить. Піднімаю – «мама» написано. Не втримався, узяв слухавку, кажу: «Немає його більше». Вона в сльози, крик, плач. «Навіщо ви його вбили?» Ну що я їй скажу? «Прости, мамо, війна. Тут вбивають. Сьогодні я його, завтра – його брат мене». Дістав документ – полтавський хлопчина. І що він забув під Луганськом?

– Тут його країна, – кажу.

– Але тут мій дім, – відповідає «Старий».

Страна − слова.

Унынья фразы.

Кто виноват и в чём секрет?

Развеяны по карте пазлы,

Никто не ищет, где найти ответ.