Розділ «Конвоїри»

Гнів – джерело жорстокості.

Шарль де Костер

За півтора тижня перебування в Ровеньківській райлікарні мене конвоювали-охороняли по черзі 18 ополченців. 16 із них – шахтарі. Особливість Ровеньок у тому, що тут випускають (боюся сказати випускали) високоякісне вугілля для всієї України.

Один із конвоїрів, хлопчина з села на Луганщині, сказав просто «по-пацанячому»: «Коли моє село почали бомбити, я був удома, у погребі. І там мене осяяло:

«Що я тут, у підвалі, роблю? Адже з нашого села в ополчення ніхто й досі не пішов! А хто захищатиме мій дім?». І він пішов. На Київ чи на Львів не збирається. «Відчепіться від моєї Луганщини, і я піду додому працювати. У селі багато роботи, а зараз – і поготів».

Із 16 шахтарів-конвоїрів, лише кілька сказали, що першочерговим мотивом прийти в ополчення був матеріальний: «Треба за щось жити, а шахти закриваються». У решти – патріотичний: захистити Батьківщину. Особливості політичного сприйняття досить типові: Янукович хоч і зрадив, «ми його не підтримуємо, але все-таки, за нього був мир». Єфремов ледь не перший ворог після укропів. Ахметов (зі своїм ДТЕК, що приватизував більшість шахт) «банально розвів» (ну і трішки приніс порядку в роботу шахт). «Путін – це сила» (у цьому вони всі єдині). Власне, про це наші представники середнього й робочого класів з будь-якої частини України можуть сперечатися на кухнях до знемоги: усе одно на реальну політику такі суперечки не впливають. Щодо іншого, то найпоширеніша тема для обговорення – кредити (!). Усіх хвилює, як будуть нараховувати пеню і штрафи за невчасну сплату кредитів («Ну, а хто винен, що платіжні термінали й банки ніде не працюють?»). Урешті-решт, якщо так ітимуть справи з невиплатами зарплат-пенсій, то чим тоді платити? Тільки при мені до різних ополченців разів п’ять приходили есемески від колекторів з погрозами (нібито такими страшними на іншій частині України). Але тут із цим ситуація досить весела. Беруть слухавку і кажуть: «Приїздіть! Усе по кредиту «порішаємо». Називаю адресу…» У відповідь лише гудки. Інші історії теж схожі: ополченці із задоволенням ідуть на розмову з колекторами, але діалог із іншого боку надто швидко обривається…

Упевнений, що мільйони кредитних позичальників, яких українська держава призначила відповідальними за фінансово-банківську кризу в Україні, з розумінням поставилися б до жорсткого гумору ополченців на цю тему.

До речі, подейкували, що є розпорядження голови «ЛНР» про припинення дії всіх кредитних взаємин, які раніше існували на території «ЛНР».

Тема номер два: кому, як і, головне, чим платити за комунальні послуги. Це питання хвилює не стільки ополченців, скільки їх рідних, особливо пенсіонерів. Вони такі ж законослухняні, як і на іншій території України. І тут без дуже наболілого не обійтися: «А за що жити? На які кошти?». І пенсіонери, і бюджетники не отримували зарплат-пенсій хто з травня, хто з червня-липня 2014 року. Дійсно, сьогодні (наприкінці жовтня 2014 року), найпопулярніші «тури» з «ЛНР-ДНР» «до нациків» (мовою оригіналу) – за пенсією. Парадокс цієї війни в тому, що матері та батьки ополченців (варто зазначити, далеко не всі з пенсіонерів є такими) їдуть на територію протиборчої сторони за пенсією, щоб прогодувати себе і пригостити гарячим обідом сина (а нерідко й дочку), що приходить «з бойових» із тією стороною, яка платить пенсії. Може це когось і обурює, але не мене… У цій війні дуже багато незрозумілого й абсурдного, що не вписується в традиційне уявлення воюючих між собою сторін.

P. S. Днями на мою сторінку в соцмережах прийшло повідомлення: «Привет с Ровенек! Конвоира В. помнишь? Я его друг. Спрашивает: как ты добрался домой?» Зворушливо. Відповідаю: «Низький уклін В. За людяність». Свого щирого доброго ставлення він і там не приховував. За що й постраждав.

Познайомився із ополченцем, який розповідав про абсолютно неймовірний лібералізм нашої війни. На блокпосту неподалік від Луганська ополченці постійно контактували з воїнами української армії: «Під’їжджає якось машина, виходить водій і передає пакет. Каже, що бійці з «того» блокпосту передали. Дивимося, а там 0,7 горілки, печиво, ще щось… Ну, ми їм від себе теж передали. Так і почалося спілкування. Одного разу на нейтральну смугу між двома таборами виїхав пересувний міномет і пошмаляв: спочатку в одну сторону, потім в іншу. З-за спини блокпосту запрацювали міномети. Їм відповіли артилерією. За пару годин, як усе вщухло, не то вороги, не то друзі зв’язуються: «Як там – усі живі?». Ситуація не унікальна. Подібні історії я чув від різних бійців із різних підрозділів.

В опіковому відділенні Луганської обллікарні лежить десантник-аеропортівець (із тих ВДВшників, які охороняли Луганський аеропорт) у палаті з кількома ополченцями. Не знаю, які у хлопця були відчуття від полону, але після потрапляння в одну палату з бойовими противниками, вони мало не здружилися. Між іншим, десантник був зі Львова.

Якось навіть до Луганської обллікарні просочилася новина нашого прес-центру про «повний зв’язок та повне забезпечення» одного блокпосту в гарячій точці, яку бійці називають «другим Сталінградом». Наступного дня я дізнався історію ополченця, якого вночі привезли у відділення. Хлопець дуже напився, і на легковому автомобілі поїхав зі свого блокпосту «мочити укропів». Звісно, наші його взяли. Авто забрали. Правда, прострелили м’яку тканину руки (дуже акуратно, як зазначив лікар). Зв’язалися з ополченцями з оперативною пропозицією – забрати свого алкоголіка в обмін на… воду. Домовилися. Воду (яку по зведеннях наших пресс-служб, повинні були доставити разом із продуктами та іншим підкріпленням) привезли ополченці на «другий Сталінград» в обмін на свого бідосю-алкоголіка.

– У нас є дві п’ятилітровки, – запропонували «тариф» обміну.

– А він більше й не вартує, – резонно обґрунтували свій акцепт наші. Мабуть, пити дуже хотілося.

Одначе далеко не завжди на цій війні були такі заспокійливі або майже веселі історії. Можливо, я знаю про це набагато більше, ніж інші − був свідком багатьох подій. У моїх рідних Черкасах, коли в найгарячіші дні лютого 2014-го кудись зникла вся міліція і прокуратура, не було кому розслідувати факти масового побиття активістів на блокпосту біля дамби, я самостійно (для фіксації подій по свіжих слідах) опитав і запротоколював свідчення декількох десятків постраждалих, багатьох із яких побили й дуже налякали випущеною в повітря автоматною чергою. Під час перебування в Ровеньках я багато надивився у форматі мінімум «22+», після чого мені може здатися, що в Черкасах, у ті пам’ятні дні лютого, насправді нікого не били. Так – трішки полякали.

Хочеться миру. І пам’ятаючи, що людина є тим, про що вона думає, пишу про мир і для миру. Бо маю для цього і право, і бажання…