Розділ «Офіцерське братство»

Команда «До стіни!» була гранично короткою і недвозначною.

Конвоїри в камері ногами розкидали якесь шмаття, що слугувало підстилками замість матраців і перегороджувало прямий доступ до стіни. Досвіду розміститися біля стіни в мене не було, але як виявилося, це зовсім нескладно: кілька спрямовуючих ударів по ногах – і нічого довго пояснювати не треба. Руки якомога вище – і впираєшся в стіну, ноги ширше…

– Що в кишенях?

– Та нічого, – намагався пригадати я.

– Як? А це що? – бойовик дістав дві купюри – п’ять і двадцять гривень.

– ?

– Скільки курива можна купити!

Нас було п’ятеро чи шестеро. Я б хотів пояснити, чим військовий полон відрізняється від класичної в’язниці, але бракує знань. Сиділи зі мною колишні зеки, які говорили, що нічого схожого, і що «тюрма, порівняно з підвалом, – місце відпочинку». За їхніми оцінками, добу в камері в Ровеньках можна прирівняти щонайменше до десяти зонівських. Коли вони бачили, як тут б’ють тих же ополченців, шокувалися. Казали, що це не «по понятиям», навіть у тюрмі так принижувати не можна.

У приміщенні були такі брудні стіни, що не виокремиш жодного кольору: брудно-біло-сіруваті з вкрапленнями де-не-де застиглої крові. Лампочка, яка світила цілодобово, була одягнена в коричневу пластикову пляшку від пива – не так била в очі. Зручностей особливих не було. Одначе під незаскленим віконцем, розташованим на висоті близько трьох метрів, стояли два старезні пошарпані крісла ще того, вітчизняного, виробництва з п’ятикутним знаком якості. Чи то забули їх прибрати з камери, чи то хтось-таки перейнявся тяжким буттям арештантів, але факт залишається фактом – два символи, що дуже-дуже віддалено нагадували про існування цивілізації, у камері таки були. На одному з крісел сидів дядько років шістдесяти. Його голову прикрашав сивий «їжачок», крізь який проглядався глибокий шрам чітко над правою півкулею.

– Ось і вони, – дядько кивнув головою в бік дверей, – теж відразу звернули увагу на шрам. Це, мовляв, ти на їхньому боці воював і там заробив «нагороду». Укроп! – він розвів руками, мовляв, бачиш який. – Петрович, – простягнув мені жорстку долоню.

Так і познайомилися.

У камері не прийнято розпитувати, лізти в душу. Але Петрович розговорився (незважаючи на однобічність «сповіді»).

– Я до побратима-офіцера їхав – у Лутугине. Сам із Краснодону.

– Так це ж кілометрів сорок! – вигукнув я.

– Ага, – незворушно, абсолютно не зрозумівши суті мого вигуку, відповів Петрович.

– І що – на велосипеді? – продовжував допитуватися я.

– Так, – знову без емоцій, підтримав розмову чоловік. На поїздку в 40 кілометрів на велосипеді я навіть не наважився б, хоча й молодший.

– Друг він мені. Разом служили років з двадцять, – продовжував відставний офіцер. – У Лутугиному зовсім зле стало. Бомбили, стріляли. Містечко опинилося в епіцентрі боїв. Не було чого їсти. Зараз ось зайшла Нацгвардія… (з того боку українські війська найчастіше називають на манер російських ЗМІ – Нацгвардія, не вникаючи в деталі, зокрема й у те, що зайняла Лутугине 80-та бригада, а це – десантники зі Львова). От і вирішив я «тормозок» завезти товаришу. Тормозок нехитрий був: кільце «Краківської», дружина дістала з льоху соління – грибочки-огірочки, хлібець, яйця варені. Але все це здалося підозрілим бойовикам на блокпосту. Подумали, що везу годувати Нацгвардію. Тож сиджу вже чотири доби.

Шрам Петрович справді заробив на «бойових». Але років двадцять п’ять тому. Товариш теж бойовий – офіцер-відставник. Так і не дочекався в Лутугиному «Краківської» від побратима… Сам же Петрович у камері лише пив воду.