Розділ ««Тиша безвиході»»

Минуло три місяці після мого звільнення з полону. Телефонує Дімка, луганчанин, який уже став другом. Просить зустрітися, порадитися.

У розмові одразу про наболіле:

– Ты не можешь себе представить, как мы ждали, что нас освободят вотвот – это когда украинские войска взяли город в кольцо…

Я добре пам’ятаю той час і настрій людей. Героїчні звітування про перекриття кордонів, Станиця Луганська, Хрящувате, Георгіївка…

«Всё, мы уже отрезаны от Луганска», – з ледь прихованою приреченістю поділився своїм болем один з польових командирів ополченців, коли запрошував мене забрати полонених.

«Передай там цим сєпарам-краснодонцям, що ми скоро в них будемо: нікого не помилуємо», – наказував один із наших добровольчих командирів Філіп, проводжаючи мене в дорогу на Лутугине.

Царство йому небесне. Після розриву снаряду «Град», від його тіла майже нічого не лишилося. Це було десь під Хрящуватим, у кінці серпня кривавого 2014-го.

– Это была последняя реальная надежда на то, что всё еще можно вернуть, – продовжував Діма. – Да, громыхало не слабо. Но тишина безысходности – страшнее: там осталось все. И самое главное – уже навсегда потеряна надежда на нормальную жизнь в Луганске… Родители остались. Спасибо Ахметову – выплачивает четверть зарплаты – чтобы выживали. Я, когда понял, что уже всё, освобождения не будет, с благословления родителей, сел на свой автомобиль и рванул на бешеной скорости через поля у Станицы – Луганской навстречу новой жизни под «жовто-блакитным» прапором…

Трудно начинать все с нуля. С собой – только мозги и навыки. А еще… боль и обида. Нас всех – украинский Донбасс – просто слили. Все, что произошло в Луганске – было четко спланировано и реализовано при попустительстве и бездействии, как местных, так и государственных властей. И тому – десятки доказательств. Все последствия такой, как минимум, безответственности, как обычно, возложили на простых и добросовестных граждан государства Украины. Всех без разбору, по ту сторону (сегодня там мои папа и мама, которые просто не могут покинуть свой край) нарекли террористами… Сейчас таких, как я, обвиняют – мол, иди воюй… Да я пошел, если бы именно моей пары рук не хватало, чтобы все вернуть как было. Если бы я не видел, что нас (не только луганчан – а всех украинцев) – просто используют как пушечное мясо, с которым можно делать, что угодно. Безнаказано.

Піймав себе на думці, що цей молодий хлопець Дімка реально щирий патріот своєї батьківщини України. У нього кровоточить рана в душі, як у буває це в дітей після скандального розлучення батьків, які забувши про своє чадо, захопились переоформленням матеріальних активів.