Розділ «Лутугине»

Війна – це нещастя у збільшеному масштабі

Ієремія Бентам

Перше, що впало в очі при в’їзді в Лутугине 15 серпня (через день, як туди увійшли наші війська), не рахуючи величезних руйнувань, це декілька груп п’яних українських вояків. Коли біля будівлі райадміністрації я зупинився і спробував присоромити, поговорити з однією такою компанією, мовляв, хлопці, ви навіть не уявляєте, яка кількість людей з усього світу підтримує вас, вважає справжніми героями, а герою не личить бути пияком, то мало не пошкодував про свою затію. Озброєні чоловіки почали з’ясовувати стосунки: хто ми, звідки й куди можемо… не вернутися, якщо робитимемо подібні зауваження.

У Лутугиному я був уперше в житті. Гарне містечко. Трубний завод, єдиний у Європі. Був. Швидше за все, відновленню не підлягає. А того дня – 15 серпня – місто не було готовим до прийому туристів та гостей. Воно взагалі ні до чого не було готовим. Напередодні Лутугине залишили ополченці. У комендатуру звернулося 37 осіб із заявами про те, що ополченці залишають місто, побивши власників і пасажирів авто, які чинили опір, та відібравши транспортні засоби. Здавалося б, звідки тут взятися будь-яким ознакам мирного існування?… Але життя – дивна штука. Вона кидає свої паростки навіть у найбільш несприятливих умовах. Мене вразило, як маневруючи між розбитою і спаленою військовою технікою у практично спустошене місто в’їхав ПАЗик із шахтарями, що поверталися зі зміни. Дивовижний народ! Шахта для них і є символом життя. Усього життя.

Із нашого телевізійного ефіру часто звучить: «Чому ви (шахтарі) там лишились? Треба було брати в руки зброю. Боронити своє… Усі ви продалися…»

Шахтарі – особливий народ: тут з гаубиць і «Градів» луплять…, але якщо тобі на зміну – ідеш на автобус за розкладом і їдеш на роботу. А там щодня – як на смерть. Їх уже мало чим злякаєш…

За час полону пройнявся вагомим почуттям пошани до цього простого люду і ніякою пропагандою з мене це не виб’єш. Вони чесні. У них душа навстіж. Кайлують і п’ють. Живуть і вмирають. Але все це з відчуттям внутрішньої гідності за свій статус шахтаря.

Так, багато хто взяв до рук зброю, воюють проти нас.

Стріляють і вбивають. Як і наші…

Ми з Ромкою, доставивши гуманітарку в місцевий пологовий будинок, вирішили проїхатися містом. Лутугине (а точніше те, що від нього залишилося) зализувало рани від бомбардувань та обстрілів. Перехожі на вулицях міста, здавалося, блукали в подиві, подумки запитуючи невідомо кого: «А що це було?». І навіть не підозрювали, що не мине й двох тижнів, як Лутугине зазнає ще більш потужних атак «Градів» та інших видів сучасної бойової техніки, а українські війська залишать його.

Мабуть, одна з найстрашніших умов війни, що життя цивільного населення протікає у фронтовій смузі, коли містечко переходить під контроль по черзі від однієї до іншої протиборчої сторони. «Переходить» – це досить таки порожня дефініція. Після останнього такого «переходу» безвісти зникло близько сотні цивільних. Один із місцевих жителів розповідав, що ополченці, узявши під контроль його містечко, проводили масові зачистки, виявляючи тих, хто тим чи іншим способом сприяв українській армії (або хоча б висловлював радість від її перебування). Так зі слідами й безслідно тільки в Лутугиному зникали сотні громадян. Упевнений, що колись історики візьмуться за сухі підрахунки непрямих жертв війни…

Було спекотно. Хотілося купити прохолодної водички.

«Купити…» Ви лишень вдумайтеся – навколо війна! Які магазини?! Практично всі об’єкти торгівлі були зачинені. І як тільки виживало місцеве населення?… Вдалося знайти один магазинчик, але прохолодної водички там катма – не працювали холодильники. Придбав у непривітної продавчині залишки звичайної газованої води. Не втримався і запитав:

«А що з настроєм?». Розповіла, що пару годин тому зайшли наші. Конфіскували якийсь харч…

Поговорив з мешканкою Лутугиного, яка пережила буремні події. Вона розповіла, що українські війська, коли зайшли в Лутугине, відразу вигребли все з магазинів (насамперед оргтехніку), а потім пішли на пошту – відправляти товар додому. Про це, каже, усі знають. Не хочеться в це вірити, просто не хочеться.

Їду на блокпост із нашим синьо-жовтим прапором. Знаходжу командира: інтелігентний молодий хлопчина, не більше 25 років, − офіцер. Чудові манери, військовий вишкіл, якого не зіпсували навіть запеклі криваві бої, чемна українська зі львівським акцентом. Усе це повна протилежність тим першим неприємним зустрічам з п’яними у формі.

Передаю залишки гуманітарки. Він дякує і щиро дивується. Мовляв, звідки тут волонтери?… Питаю про магазин.

«Так, − відповідає, − перегини війни – забезпечення не встигає, волонтери сюди не доїжджають, – і усміхається:

«Ну, хіба що «обезбашені», – поплескує мене по плечу й навіть не підозрює, що я їду далі.