Розділ ««Наше радіо»»

Почувши це, я чомусь одразу засумував за підвалом із «Радіо 24». Але потім усе обійшлося. Так, лікарню охороняли саме ці хлопці. Мало того, зізнаюся, саме вони охороняли мене від деяких неприємних ситуацій, які інколи виникали при з’ясуванні стосунків із пораненими осетинами. Утім, це не завадило моєму охоронцю-чеченцю без зайвих коментарів одразу пояснити: «Выход на територию без санкции и сопровождения – стреляю без предупреждения на поражение…»

Щоб налагодити психологічний контакт із конвоїром чеченцем, я звернувся до нього з проханням:

– Тут є бібліотека? Чи є можливість дістати десь книги?

– Принэсу, – коротко відповів чеченець.

Слова таки дотримав. Увечері, трохи полякавши медперсонал неорганізованим тупотом і голосними діалогами чеченською мовою, у мою палату ввійшло троє, серед них – ранковий знайомий. Подав мені книгу:

– Вот. Очэнь интэрэсна! Сам начал читать. Прочитаешь – вэрнёшь… Дачитаю как-та…

Це була кіноповість «Максим Перепелиця». По-перше, смішно при згадці про фільм, по-друге, що він мав на увазі, коли говорив «очэнь интэрэсна!».

Майже після двох місяців перебування у полоні, насолода влягтися на звичайне ліжко здавалася просто таки райською. Крім того, з’явилося дещо земне – олівець і зошит. І я почав вести свій «захалявний записник».

На третій день перебування в лікарні один зі співчуваючих дав мені покористуватися радіоприймачем. Тут ловилася лише одна наша радіостанція (з Лисичанська або Сєвєродонецька) – «Наше Радіо». Правда, до листопада 2014 її вже дуже сильно глушили.

Як приємно було слухати ці ранкові програми на «Нашому…», і як шкода, що не міг передати привіт Ромці через «Радіо 24». У палаті теж воліли слухати «Наше Радіо» через гарну добірку музики. Але коли йшла передвиборча агітація, і особливо, коли говорив Ляшко, починалися коментарі російською – розмовно-побутовою.

Якось запропонували залишити радіо на хвилі «Нашого…» на ніч дуже тихо ввімкнутим. Комусь так зручніше було засинати, бо це відволікало від чийогось хропіння, а комусь не спалося, тож радіо було фоном для думок. І тоді о шостій годині ранку Руслана підняла всіх категоричним «Ще не вмерла Україна!»…

Ополченець, який лежить після серйозного поранення в одній палаті зі мною, у мирний час був шахтарем, а потім – таксистом. Із побратимів-таксистів він один пішов в ополчення. Звістку про його поранення швидко рознесли селищем (із незмінним у таких випадках додаванням народного фольклору, лякаючого подробицями як рідних і близьких, так і незнайомих людей). Побратими по таксистському «цеху» кинули заклик:

«Допоможемо братові!». І в кожному авто таксопарку розмістили «скарбнички», закликаючи скинутися на допомогу пораненому.

Збирали кошти кілька днів. І коли вже головний ініціатор зібрав їх у своїй машині й готувався до поїздки в Луганськ, увечері «одного тихого» дня, який, здавалося б, не віщував біди, до авто підійшла група озброєних молодих людей. Водія побили, гроші відібрали й викрали автомобіль, який був єдиним джерелом доходів сім’ї таксиста. У селищі здійнявся неймовірний шум, комендатура стояла на вухах. Здавалося, що грабіжникам не втекти від «всенародної» помсти. Однак закінчилося все банально: через тиждень потерпілому підкинули лише права й паспорт. Техпаспорт, гроші й автомобіль, на жаль, зникли. Незабаром виявилося, що авто перефарбували, номери зняли і взяли в користування комендантські (нічим не гребують!). Про гроші нічого невідомо. Таких історій чимало. Можливо, тому в район приїхала «третя сила», щоб таки наводити лад. Відправили левову частину комендантських і дотичних до них підрозділів на фронт і взялися за встановлення дисципліни. Але народ сподівається хоч на якийсь порядок.