Розділ «Додому. До Луганська»

Я занадто добре знайомий із розчаруванням, щоб сумувати з цього приводу

Авраам Лінкольн

Було 3 жовтня 2014 року…

Кожний день у полоні має свій статус. Ранок починався, зазвичай, з Ромкиного: «Сьогодні… вересня (жовтня). Такий-то день полону». У певний момент у загальній камері я попросив Ромку призупинити відлік уголос: усі місцеві, хто сидів з нами, перебували в камері значно менше і наш рахунок був для них недоречний. Для психіки людини, яка потрапляє на підвал, як вона вважає, помилково, з надією якомога швидше вийти із затворництва, такий відлік гнітючий. Але ми рахували. Про себе.

– Все, пацаны, домой, – довірливим тоном сказав нам один із конвоїрів на 49-й день нашого перебування. – Возможно, переночуете в Луганске и все.

Зав’язування очей чорними шарфами для переїзду здалися нам симпатичною формальністю. Однак у Луганську нас чекали нові допити, після яких відправили на підвал. «Все мы люди, все мы человеки», − сказав комендант приміщення, видаючи нам по матрацу, при цьому був із тих, які глибоко ненавидять «нациків». А, може, все не так однозначно, зрештою, це комплекс суперечливих почуттів. Його племінник, ополченець, якось під час обіду заговорив зі мною – запитав навіщо МИ воюємо? Дядько командир різко його перервав:

«Ты не смотри на внешнюю интеллигентность, Я вон три недели назад в окопе все молитвы вспомнил, когда несколько суток нас утюжил их самолет. Я почему-то подумал: а что он за человек такой этот летчик, который расстреливал нас? Ведь, наверняка, и семейные ценности ему ведомы, и небось классическую музыку слушает… И, при всем этом, он запросто готов был меня разорвать своими снарядами… Не верь внешней интеллигентности: враг на войне имеет одно лицо – лицо врага». Таким ворогом для нього був я. У племінника, можливо, десь глибоко в душі й закралися сумніви, але не надовго.

Якось у столовій, де ми обідали, істерично закричав один ополченець:

– А это что за хрень: у него на столе вилка! Вы тут что – с ума посходили? Он пленный укроп! Неизвестно, как и сколько он наших положил! Поубирайте со столов даже вилки – он легко ей или глаз может вышибить, или гланды проверить!

Складно передати у прозі тональність подібних істеричних випадів. Але коли агресія йде від людини з автоматом – не слід іти на контакт, навіть поглядом. У тебе лишається право на мовчання. Гідне. Непровокуюче. Знаю, це поважають із того боку.

«Спілкування» в Луганську істотно відрізнялося від того, що було у Волнухіно й Ровеньках. Офіцер Міністерства оборони «ЛНР» під час допиту звернув мою увагу на переповнену скриньку із закривавленими документами українських бійців.

– От поясни мені, навіщо вони сюди прийшли, за що вони загинули? Ну ось – десантник (помітно було, що військовий білет, про який ішлося, добре відомий офіцерові), прийшов сюди, у Луганськ, в аеропорт. Устиг крикнути «За ВДВ!», і все – отримав свою порцію свинцю.

– Навіщо вам ці документи? Впливати на таких як я? Віддайте їх мені! – у монологах-допитах мотивована агресія не проглядалася і з’явився шанс проявити своє «Я».

– ?

– Я передам матерям, сім’ям. Загиблі воїни не повинні бути безвісти зниклими. Де їх могили? Можете показати? Треба ексгумувати, перепоховати, відспівати…

Виникла нетривала пауза. Відчувалося, що в офіцерові є щось людське.

– Ви отримаєте ці документи. Частину. Якщо доведете нам, що документи передані сім’ям – зберемо й інші. Передамо. З могилами складніше…

Мені віддали півтора десятка залишків документів захисників Луганського аеропорту.

Я прокинувся о пів на сьому за московським часом. У Луганську. У Щасті – на годину менше. «Три труби Щастя» завжди чітко виднілися з мого вікна (незважаючи на майже 20-кілометрову віддаленість). Сьогодні ж ї х зовсім не було видно. Але сумнівів немає – щастя є, і за нього треба боротися. Але в чому щастя, брат? У свободі? У свободі!..