Розділ «Замість епілогу»

Переказати життя неможливо. У своєму виборі, що ж було головним, а що другорядним ми завжди будемо суб’єктивні. З боку нас завжди бачать інакше. Враховуючи те, що гарячі події на Сході продовжуються і в полоні перебувають ще сотні наших воїнів та волонтерів, багато про що говорити і не варто, і передчасно.

Я не пацифіст. Навпаки. Зовнішня миролюбність – це результат тривалої роботи над собою, над своїм внутрішнім станом. Безперечно, те що відбулося зі мною, у сенсі кримінального судочинства, іменується як «викрадення людини, незаконне позбавлення волі». Офіційного визнання війни немає. Тому такі визначення злочину проти особи для мирного часу. Бог дав як розуму, так і розумної молитви, віри й прощення. Молився і за своє врозуміння, і за своїх викрадачів. Душа прийняла і прощення, і християнську любов як до ближніх та визволителів, так і до викрадачів.

Казав Ісус: «Не судіть, щоб вас не судили; бо яким судом судите, таким і вас будуть судити, і якою мірою міряєте, такою і вам відміряють» (Мт. 7:1,2). Заповідь «Любіть ворогів своїх» завжди була для мене, мабуть, найважчою з усіх. Проте, позбавлений сили прощення, позбавлений і сили любові.

За півгодини до моєї передачі один із офіцерів, який супроводжував, розповів: «А ти замислювався, як і чому потрапив у полон? Твій позивний «911» реально був зареєстрований (та його ніхто і не відміняв) − запросили тебе люди в Міністерстві оборони «ЛНР». Ти проїхав прифронтовий блокпост, усе було нормально. А потім нежданчик, фактично в нейтральній зоні… Розвідка одного з батальйонів узяла тебе з попутниками й глибоко «закупорила». Телевізійників планували віддати по-швидкому. Журналіст із Харкова був позаплановий. Ну, а ти… Якщо їдеш додому – вважай у сорочці народився: тебе замовили з вашого боку. У своїх судових позовах зачепив якихось важливих персон. Як про тебе дізналися і рознесли – невідомо (як я пізніше зрозумів, ішлося про заяви Спілки журналістів і звернення депутатів до Президента. А після спільних заяв професійних журналістських організацій України та Росії, прийнятих в межах діалогу, ініційованих Представником ОБСЄ з питань свободи слова, до боротьби за моє визволення долучилися медіаспільноти України, Туреччини, Польщі, Росії та інших країн).

У МО «ЛНР» стало відомо, що ти в Ровеньках. Можливо, це й допомогло зберегти тобі життя. Тож молися – пощастило тобі. Навіть ми не знаємо, що за замовлення щодо тебе було. Можливо, щось не довирішували або не доробили. Або ж ніхто не дав однозначної команди, що з тобою робити після полону. Такі історії у нас були в Чеченській війні – взяття у полон за замовленням. Тож із почином – тепер і тут пішло».

2014 року в мене, справді, були у провадженні декілька резонансних процесів. Тут і позов (який суд задовольнив!) щодо скасування Постанови Кабінету Міністрів (уже уряду Яценюка), і судові процеси на відстоювання інтересів територіальної громади (КП «Черкасиводоканал») із підприємством олігарха Фірташа ПАТ «Азот», і суди із прокуратурою (за поданими (за свідченням селян Черкащини) позовами щодо губернатора Тулуба та нардепа-регіонала Олійника) про відбирання у 146 селян земельних ділянок…

Не знаю, куди приведе слід полону. Але переконаний, що все, що сталося – це початок іншої історії… Немає внутрішнього відчуття епілогу. І на підтримку цього внутрішнього супротиву в пам’яті спливають рядки:

«…Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог».

(Іван Франко, «Декадент», 1896)

Продовжуємо опікуватися полоненими. Тиждень тому передали на ту сторону 150 матраців для наших бранців, вчора – харчі та теплий одяг…

Тим часом, схоже, що мій позивний «911» забули зняти з реєстрації. Як сказав мені один комбат, «позивні – вони довічні». Напевно, він більше жартував, ніж виступав «віщуном». Але, як корабель назвеш… Якусь частину життєвої дороги ми справді вибираємо самі.

Сьогодні знову телефонує мати знайомого полоненого Руслана, з яким ми лежали в лікарні. Її сина разом із великою групою полонених учора повинні були поміняти. Підвели до автобусу… і повернули назад у камеру. Важко знайти потрібні слова, втішити матір в її запитаннях, чому саме з її дитиною ось так вчинили. Але телефонує мати іншого Руслана (теж лежали разом у лікарні в Луганську). Уже місяць дзвінки-істерики. Не вірила, що він живий. Заспокоював, казав: чекайте, усе налагодиться. Налагодилося. Поранений. Але живий.

Приносити радість в дім інших.

Приносити радість звільнення сина, чоловіка, брата, батька…

Або хоча б давати ясність ситуації… Заради цього варто ЖИТИ.