Розділ ««У колі першому»»

Не смерть, а життя є випробуванням мужності

Вітторіо Альф’єрі

У Ровеньківській лікарні була така собі міні-бібліотека: полиця, де тулилися і припадали пилом зо два десятки книжок, як не дивно, переважно українською мовою. Але я обрав російську класику – до теми:

«У колі першому» Олександра Солженіцина. Сильна річ. І товстенька – сторінок на сімсот. У романі, пояснюючи химерну назву, автор розповів, що є декілька рівнів зони, і «коло перше» – це найбільш респектабельний рівень, коли ув’язнених об’єднували в «шарашки» для виконання важливих державних завдань. У лікарні, мабуть, було моє перше коло полону.

Годували абияк (хоча одна із санітарок якось принесла кілька свіжих помідорів: «Це з моєї грядочки…») приставлені конвоїри, як правило, у перші години чергування просто не зводили очей, чим напружували. Але все ж, порівняно з камерою, було дещо спокійніше. Утім, не завжди.

На п’ятий день мого перебування в лікарні у відділення прибув офіцер (якого я ні до, ні після цього візиту не бачив). Сказав, що їдемо в Краснодон. Будемо займатися «тим, для чого приїхали: дивитися, яке життя на Донбасі після бомбардувань, поговоримо з людьми, запишеш-запам’ятаєш все». Такий поворот подій, безумовно, підкупив. Мені навіть (імітуючи звільнення) видали один із моїх телефонів із київстарівською сімкою.

– Можеш спробувати зв’язатися з домом – послати есемеску, правда, малоймовірно, бо зв’язку практично немає, − сказав офіцер.

Я сидів на задньому сидінні офіцерського авто, і хоч руки мені прив’язали скотчем до ніг, мою свідомість зігрівала думка про швидке звільнення. Ось тільки трохи поїжджу подивлюся, заберу своїх полонених і – додому! Дійсно, я проїхався через усі блокпости «ЛНР» в офіцерському авто до Краснодону. Але там щось не зрослося (чи, може, так і задумано було), бо ми просто поїхали назад. Повертаючи мене в лікарню, офіцер тільки сказав, що мовляв, сьогодні не вийде попрацювати по Краснодону, іншим разом. Про телефон забув. Більше я цього офіцера не бачив. Війна. Усе може бути…

Не знаю, було це сплановано чи випадково, але, окрім телефону, у мене залишилися спогади про поїздку Ровеньки – Краснодон – Ровеньки. Мабуть, я один із небагатьох, хто проїхав у цей бурхливий час наприкінці серпня 2014 року від першого блокпосту нашої армії на кордоні зони АТО до майже останнього (на шляху до російського кордону) блокпосту протиборчої сторони в Краснодоні.

Лишилося відчуття задзеркалля: по обидва боки – озброєні люди, що говорять переважно російською мовою, братання-обійми між практично незнайомими один з одним людьми, які перебувають по один бік барикад. Вельми схожі інженерні конструкції блокпостів, але різні прапори, різна риторика…

Ночами «Київстар» іноді, після багаторазових спроб, таки давав добро на відправлення повідомлень. Розчарований після думок про швидке повернення, я коротко написав додому, що затримуюся, а в штаб (з яким координував поїздку) надіслав есемеску: «Не доїхав п’ять кілометрів, я в лікарні, журналісти – у комендатурі». Був ще запасний варіант зв’язку з приймаючою стороною. Мене попереджали, що під Луганськом я потраплю у зовсім інший світ, без багатьох звичних зручностей, у тому числі й без мобільного зв’язку. Була домовленість: раптом мене не зустріне приймаюча сторона і залишиться можливість мобільного зв’язку, достатньо відправити повідомлення на номер мого позивного «911», і мене знайдуть, де б я не перебував. Спробував і цей запасний «парашут». Спочатку, через годинку після відправки повідомлення, телефон просто вибило – не було жодного зв’язку з оператором. А ще через годинку відділення лікарні, у якому мирно сопіли хворі, розбудив загрозливо-гучний стукіт у двері, що супроводжувався лайкою. У мою палату ввірвалася група розвідки того ж підрозділу, який взяв мене в полон.

Щось знову пішло не так.

Канал «911» теж уже був не в приймаючої сторони. Одна з версій мого затримання і передбачала, що у протиборчої сторони були «розборки» між собою, і приймаюча мене сторона поступилася більш сильному супернику, здавши, з-поміж іншого і свої нематеріальні «активи». Справжню причину я дізнаюся згодом з уст офіцера, і вона буде істотно відрізнятися від такої версії.

Але тоді, пізньої ночі шостого дня полону, мені було зовсім не до цього. Дісталося моєму конвоїру за нібито лояльне ставлення до мене. Мовляв, не догледів наявності в мене телефону (те, що його залишив офіцер, не бралося до уваги). Зі мною провели виховну «бесіду». Найактивнішим був російський десантник з позивним «Бєспрєдєл». «Розмова» була жорсткою. Зі сказаного різнуло: «Вы предали память воевавших отцов!», – це прозвучало після того, як «Бєспрєдєл» вийняв із книги вітальну листівку двадцятирічної давнини з написом:

«З Днем Перемоги!»… Раптом у палату, в якій мене допитували, увірвався молодий ополченець у чорній уніформі з безліччю наліпок-нашивок: усе це призначалося для зручного носіння різноманітних військових атрибутів, у тому числі бойових ножів (а вони принципово відрізняються від «багнет-ножів» – у цьому мені довелося переконатися на практиці).

– Так, усі вийшли звідси! – закричав він, звертаючись до групи ополченців, які перебували в палаті, – а ти, «Бєспрєдєл», мабуть, лишайся.

– Ну от, дочекалися! – підіграв «Бєспрєдєл». – Ти думав, що все страшне вже минуло? Нєа! Я був «добрим» слідчим, а це прийшов поганий – з позивним «Лихий».

Арсенал аргументів у «Лихого» був напрочуд різноманітний. Тут я вперше (але далеко не востаннє за час перебування в полоні) відчув подих металу пістолета біля скроні й забаву російської рулетки. Приставлений до чола пістолет, клацання… Думаю (після того, як минуло кілька місяців), реальної гри в рулетку з неповністю зарядженим барабаном таки не було. Натомість була спланована імітація. Але так я міркую тільки зараз. Тоді що думав? «Будь що буде». Не кричав, нічого не просив. Після наполегливих пропозицій відповісти на різні запитання на кшталт «Хто ж тобі допомагає?», «Лихий» перейшов до роботи ножем.

– Давай сюди руку! – я поклав кисть руки на тумбочку біля мого ліжка, намагаючись не вдумуватися в суть того, що відбувається.