Розділ «Підвал»

Підвал… Що там було головним, пріоритетним?… Мабуть, люди. Так, люди «на підвалі» змінюються. Там вони стають істинними – одразу видно, хто є хто. Нас назвали «політичними». Поділ був на кілька груп: військовополонені, свої (ополченці, які щось накоїли), комендантські (мирне населення, яке порушило комендантську годину), наркомани-алкоголіки, «політичні» (активісти, волонтери). Найменше у камері було п’ять осіб, найбільше – 23: тоді доводилося лягати ялинкою, коли перевертався один – переверталися всі. Спали на бетонній підлозі, яка вкрилася товстим шаром землі й бруду. Спочатку підстеляли картон. Одного дня не зміг піднятися, бо після певних маніпуляцій, дуже боліли нирки. Пізніше з’явилася мішковина, перший матрац, другий. День на 30-й змінився комендант табору, де ми перебували, і видав нам краще забезпечення.

Найбільшою проблемою для мене була відсутність можливості помитися. Через декілька тижнів перебування в камері я, роздобувши три літри води, організовував собі душ у гігієнічному куточку, де стояла п’ятилітровка для малих нужд з одного доку, а за метр – верстат, на якому лежав шматок господарського мила. Просто на землю у цьому куточку клав дощечку, роздягався догола й ретельно, економлячи кожну краплину води, мився. При цьому намагався не зробити виразну калюжу, потім витирав підлогу. Рушника звісно що не було.

Витирався футболкою. Над своїм місцем у кутку кімнати натягнув із метр мотузки й сушив там футболку, шкарпетки, білизну. Соромитися? Не ті обставини, хоча в камері я один це робив. У яку б ситуацію не потрапив, завжди треба відчувати себе людиною. Є можливість помитися півпляшкою води – зроби це. Пам’ятав поради стоматолога: масажуй ясна. Виконував. Інколи допомагало. Один ополченець приніс бритву. Я нею брився місяць, поки лезо зовсім не затупилося. Виручила дружина одного «комендантського» зальотного: сів п’яним за кермо – попався на патруль. Били його довго з дуже переконливими настановами про шкоду вживання алкоголю при їзді на автомобілі. Машину забрали. Прийшла жінка. Вагітна. Машину таки віддали – зжалілись.

– Мужа тоже можешь забрать: мы провели разъяснительную работу, – запропонували ополченці.

Жінка задумалась на пару секунд і резонно (за своєю жіночою логікою) відрубала:

– Ні! Нехай ще посидить, окопи пориє – може розуму прибуде (якщо не виб’єте) – і передала (треба розуміти для тривалої відсидки чоловіка) зубну пасту і бритву.

Бритва й паста згодом дістались мені: не втрималась дружина й трьох днів – прийшла просити, щоб відпустили чоловіка. Зжалілись. Відпустили.

Гребінець з’явився уже в лікарні. До цього часу бережу. Дорога пам’ятка.

Спочатку була спека градусів 30, а пізніше – сильний холод і через незасклене вікно затікала вода. Попід вікнами проходила маршрутка і хлопці вже вирахували час її руху – то був ще один елемент своєрідного годинника. Так вийшло, що я був старший у камері. Коли ополченці вдень ішли на роботи, казав, щоб будь-який одяг брали сюди – старі куртки, кофти – так мені дісталася коротка жіноча шуба, якою і вкривався.

Як не дивно, найбільше боялися потрапляння на підвал саме ополченці. Можливо, знаючи про знущання і жорстоке ставлення до ув’язнених, вони навіть не уявляли, як пройдуть це випробування. Ополченці теж люди. Запив, постріляв у центрі міста з будь-якої зброї – на підвал, розстріляв будиночок сусіда – на підвал, побився з товаришами по службі – на підвал… Абсолютна більшість таких зальотних одразу починали банально істерити. Стукали кулаками в двері, кричали, намагалися вибратися через вікно.

Був унікальний випадок, коли вночі привели майстра шахти. Інтелігентний молодий чоловік, але випив, щось порушив (і комендантську годину, і ще щось). Про це дізнався його друг, прибув до посту розташування з вимогою… звільнити товариша й посадити замість нього себе. Умовив. Майстра шахти таки звільнили – обміняли на його підлеглого. Але хлопця так «відметелили»! Від душі. Майстер із шахти, якого звільнив друг із дартаньянівськими поривами, так жодного разу не прийшов ані провідати приятеля, ані передачку-підігрів не передав. Буває. Але цінуйте дружбу. Продовжуйте цінувати.

Іноді гумор конвоїрів набував відверто чорного характеру. Якось у день одного з найбільш значущих свят для місцевого населення – День шахтаря – зайшов у камеру ополченець з позивним «Бєспрєдєльний» із запитанням-запитом:

«Шахтарі є?». Звісно ж, як же так, щоб у ровеньківській камері обійшлося без шахтарів?! Виходить перший – нібито в очікуванні подарунка: «Так, я шахтар», – говорить гордо. «Бєспрєдєльний» (від усієї душі) врізав йому по плечу гумовим кийком, супроводжуючи привітанням: «Із Днем шахтаря!».

У підвалі мені дозволили ходити в місцевий медпункт (при бойовій частині) на уколи. Одна з жінок, що працювала тут, не приховувала свого відношення до нас (яких тут називали «нациками», «укропами», «бендерами»), тому прямо сказала: «Я вас ненавижу!.. Но мы с мужем посоветовались и решили дать Вам шапочку и два свитера. И Вам надо таблетки каждый день принимать от сердца – кардиомагнил, мы, как врачи, решили, что надо помочь. Но мы вас ненавидим». А на наступний день ще й книги принесла, каже: «Вы ж интеллигентный человек, можете почитать». То був роман Льва Толстого «Воскресение». Дуже цінний для тих умов подарунок.

«Воскресение». Чому саме цей роман Льва Толстого прийшов до мене зараз?

З чого ж почалось все ЦЕ, що потім назвали Революцією Гідності? Добрим було б очистити суспільство: привести його чи то до постцивілізаційно-аватарівської чистоти, чи то до непорушного дотримання десяти заповідей буття, висічених Мойсеєм після розмови з Господом. Але Лев Миколайович, словами Нехлюдова у «Воскресении» говорить, що проблема побудови суспільних відносин із повагою до загальнолюдських цінностей і державно-судовою гарантією цієї поваги існувала й двісті років тому й державницького вирішення цієї ситуації він фактично не бачив. Лише християнський… Дотримання суспільством християнських цінностей, написаних в Євангелії, – вихід із сьогоднішньої української біди. У «Воскресении» Лев Миколайович чітко й зрозуміло нагадав про це в розділі 28, цитуючи Євангеліє від Матвія: «Тогда Петр приступил к нему и сказал:

«Господи! Сколько раз прощать брату моему, согрешившему против меня?

До семи ли раз? Иисус говорит ему: не говорю тебе: до семи, до семижды семидесяти раз»… От і все. Такий Закон.

Ще в Луганській обласній лікарні дозволив собі ручкою підкреслити міркування, які виявилися надзвичайно важливими і вчасними, які давали відповіді на питання сьогодення: «Люди, пожившие в тюрьме, всем существом своим узнавали, что судя по тому, что происходит с ними, все нравственные законы уважения и сострадания к человеку, которые проповедуются и церковными и нравственными учителями, в действительности отменены…» Кожен із нас після пробудження ще кілька секунд лишається дитиною. Так ось і я, прокинувшись одного ранку у промерзлому підвалі Ровеньок, геть по-дитячому вперше відчув, що я не просто змерз, а без перебільшення промерз до кісток і, як дитина, чомусь подумав про ДЕРЖАВУ: «Невже вони не здогадуються, як тут холодно?!». Таке наївне розчулення було хвилинним. І абсолютно очевидною стала безпорадність й аморальність тієї СИСТЕМИ, яка й породила цю війну, і в питаннях, як захисту, так і звільнення військовополонених та заручників, коли я повернувся додому й усвідомив, як це працює (точніше, абсолютно бездіє…) Але у «Воскресении» є й про це: «И что более всего удивляло его (Нехлюдова), это было то, что все делалось не нечаянно, не по недоразумению, не один раз, а что все это делалось постоянно, в продолжение сотни лет…»