Розділ без назви (8)

— П’ять гривень вступних і річних членських внесків пишу до незапланованих витрат, пане письменнику!

— Прийнято. — Борис не зміг стримати усмішку. — Слухай, а ти давно сама тут живеш?

Дивно, іноді йому зручно було запросто звертатися до неї на «ти», а іншим разом він автоматично починав «викати».

— Давно. — Тінь суму на мить торкнулася її обличчя. — Вже третій рік.

— А хто були твої батьки?

— Батька й не було, принаймні я не пам’ятаю. Спочатку були казки про те, що він поїхав десь працювати, зовсім як у кіно, а потім… — Вона махнула рукою. — Усе надзвичайно банально. А мама три роки тому померла. Інфаркт. От і все.

— А родичі хоч близькі є?

— Тут немає, так, далекі. Дядько рідний був, я казала. Помер два тижні тому. Грабіжники напали на квартиру і застрелили.

— Співчуваю. — Борис опустив очі. — Напевно, допомагав тобі?

— А… Допомагав… Залишав іноді пару гривень. А все більше моралі читав. Прийде, сяде і читає…

— Може, було за що?

Вона глянула на нього несподівано майже вороже і випалила:

— Проституцією принаймні не займалася. І притонів для наркоманів не влаштовувала… Ви, напевно, про це подумали…

Він здригнувся від цих різких слів, які не в’язалися з її лагідним образом, що мимоволі склався у нього.

— Пробач, — трохи знітився Борис. — Я не хотів сказати нічого поганого, тим більше образити тебе. Якби знав, що тебе це так зачепить, взагалі б нічого не питав… Просто мені здалося, що ти не дуже його любила.

— А за що його було любити? Занудний такий… Прийде, сяде і теревенить. Своїх дітей треба було заводити і їм читати нотації. А мені вісімнадцять давно минуло. І вже три роки сама собі раду даю…

— І часто приходив? — Ці розпитування знову викликали в Бориса вже знайоме неприємне відчуття, його аж занудило. Він відрізав кружальце лимона й опустив у чашку з чаєм.

— А щотижня. Пенсіонерові нудно вдома сидіти. Я вже була вивчила, як він дзвонить, і кілька разів не відчиняла, буцімто мене вдома немає. То він раз так причепився, що мусила відчинити. Все мене рвався контролювати, щоб я бува не стала на слизьке…

— Ну, гаразд, — сказав Борис. — Я якось непомітно зачепив твоє особисте життя….

— Яке там особисте життя? — Наталя сумно похитала головою. — Базар та квартира. Як з базару приповзеш, уже ніякого особистого життя не хочеш. Влітку ноги понабрякають — ледве дочекаєшся, щоб їх задерти. А взимку постоїш день, а потім тиждень кашляєш та молоко з медом п’єш… Звідти жене міліція, а звідси… Ну, такі, як ви бачили. Ось таке особисте життя…