Розділ «XXXII. Слідами мерця (продовження)»

Його не було дві доби. Перші три години вона просто не знала, чим зайнятися, тиняючись по квартирі, гортаючи книжки, які знаходила на полицях, не розуміючи змісту. Потім увімкнула телевізор, але вчасно схаменулася — вимкнула. Адже там по одному з каналів іноді передавали таке, що самій слухати й дивитися було страшно. Потім сиділа біля вікна, сховавшись за фіранку і дивлячись у двір. Думала, всі очі видивиться. Вона, звичайно, вірила йому. Просто так узяти й покинути, не попередивши, він не повинен. І все-таки…

«Якщо станеться щось непередбачене і я не повернуся — перечекай із тиждень. Ось конверт із грошима. Вигадай щось таке — зачіску, колір волосся, ще там що, — аби випадково не впізнали і їдь якнайдалі, до якнайбільшого міста. Квартиру купиш без проблем — на однокімнатну вистачить. Там не погориш. І живи тихенько, з документами зайвий раз не світися. Поступово придумаєш, чим займатися…»

Це були останні його настанови. Наталя дихала часто, ковтаючи сльози, і боялася на нього глянути. «Ну чого ти? — спитав Борис. — Я ж не кажу, що так буде. За пару днів повернуся. Просто завжди потрібно мати якийсь запасний варіант». Пригорнув її, поцілував у щоку, але вона не реагувала.

Повернувся Борис аж надвечір наступного дня. Почувши звук відмикання дверей, вона не скочила, тільки ледь помітно здригнулася та так і залишилась на стільці біля вікна. У надвечірньому присмерку й не помітила, коли він увійшов.

Борис підійшов і поклав на стіл поруч із нею шоколадне морозиво, а біля нього — велику плитку шоколаду.

— Це тобі.

Наталі цієї миті здалося, що він взагалі ледве тримається на ногах.

— Не треба було, — промовила вона. — Кожне звертання до когось — це ймовірність, що тебе впізнають. Не треба було купувати морозива.

Замість відповіді він витяг із внутрішньої кишені плаща новенький паспорт і також поклав на стіл.

— Це також тобі.

— Дякую…

Вона швидко взяла документ, розгорнула першу сторінку й тихо прочитала вголос:

— Нечай Наталія Миколаївна… Двадцять один, так і є… Сімейний стан… Нічого… — продовжувала вона, гортаючи сторінки. — А це що? Харків? Вулиця Сумська… що це за адреса?

— Там ти живеш, — відповів Борис, падаючи на стілець. — Це твоя квартира, як я й казав. — Він поклав біля неї ключі, потім конверт. — Ключі від неї… Це залишки грошей. Там ще чимало.

— І що мені, просто зараз брати це все і… А повечеряти на дорогу можна? Ну, хоча б чаю попити… — Її голос здригнувся.

— Навіщо ти так? — мляво промовив Борис. — Мені б вистачило одного «дякую».

— Гаразд, — промовила вона. — Велике спасибі, що не пошкодували для бідної нікчемної дівчинки вашого славетного прізвища… відстібнули, не знати для кого.

— Не грузи мене сьогодні, — сказав Борис, підводячись. — Я не в формі. Ще бовкну щось не те…

Він вийшов до іншої кімнати і зачинив за собою двері. Руки тремтіли, ноги підкошувалися. Порозстібавши все, що можна було, він скинув кобуру й ремінь, а пістолет поклав під подушку. Потім розкрив сумку і витяг невеличкий пакунок. Дістав звідти дві баночки з таблетками, вийняв кілька таких самих з кишені, склав усе докупи, відчинив кватирку і викинув у темряву. Потім із того ж пакунка вийняв одноразовий шприц та ампулу, наклав джгут на ліву руку і набрав рідину з ампули. Шприц у руці тремтів, але він якось проколов вену й зробив ін’єкцію. Його нудило й хитало. Шприц та ампула також полетіли через кватирку. Іншим разом він би не дозволив собі такого, але зараз просто не мав сили. Застібнув блискавку сумки, упав на ліжко й затих.