Розділ «Глава 4»

Світлані снилось, що пішов дощ і в тих краплинах до неї повернувся син. Вона сміялась, підставляючи жадібне обличчя зливі, торкаючись її вустами і збираючи в долоні, а краплі знавісніло цілували її із квапливістю душі, приреченої на вічну розлуку. Дощ змивав зі щік Лани гіркувату сіль ридань, і вона почувалася так добре, як ніколи. Мабуть, тому їй дуже не хотілось прокидатися, і коли вона нарешті розплющила очі, то побачила, що вже четверта година дня.

— Господи ти Боже мій, зараза! — випаливши все це єдиним духом. Лана підскочила і почала квапливо перевдягатись. Її одежа, котру вона не потрудилась зняти, сама собою стала плісированою, волосся нагадувало клоччя, а косметика розпливлась по всіх складочках, які тільки змогла відшукати на обличчі. Однією рукою відкривши валізу, Світлана запхнула другу в рукав першої-ліпшої блузи, і, тягнучи за собою піджак та спідницю, помчала у ванну вмиватися. Гарячої води, як і годиться у Львові, не було, добре, що була холодна, крізь шум якої до дівчини доносився голос її. Лані здалося, що господиня розмовляє з кимось по телефону і що вона чимось збентежена. Та розмірковувати над цим прикрим фактом Світлана не мала часу — в офісі «Галичмедсвіту» вона мала б бути принаймні дві години тому.

— А де Ясь? — витираючи обличчя крижаної свіжості рушником і одночасно стрибаючи у два чоботи одразу, поцікавилась Лана в Ії. Та споглядала на смертельний номер із деяким переляком і видихнула лишень, коли все скінчилось благополучно.

— Ну ви гімнастка, скажу я вам. Де вчились?

— Персональне досягнення, — гордо похвалилась Світлана. — Наслідок моєї жахливої звички спізнюватись завжди і всюди. Я дуже швидко одягаюсь.

— Я бачу. А Ярослав пішов до подружки з сусіднього під’їзду. Таке гарненьке дівча!

— Мужчини, — засміялась Лана, накинувши пальто на плечі і хапаючи сумочку — на вигляд вельми елегантну та жіночну, але зі спеціальними відділеннями, у яких можна було зберігати ампули з ліками та шприци. — Не пройшло й півдня, як він пропонував мені руку і серце, і ось тобі й маєш!

— Він просив переказати, — з урочистою серйозністю відгукнулась Ія, — що ви навік заволоділи його серцем, проте природа бере своє.

Скільки ж років пройшло з тих пір, коли вона востаннє так сміялася? П’ять? Шість? Лана не могла пригадати. Все ще сміючись, вона пошарила рукою в сумочці, підскочила, і кинулась до своєї кімнати з криком «А ліки ж!» Ія попрямувала за нею.

— Чекайте, а обід? Ви ж із самого ранку нічого не їли!

— Який обід? — гарячково риючись у валізі, відказала Лана. — Немає часу. Потім. Я поїм, коли владнаю свої справи. Обіцяю. Чесне слово.

— Лано, я ще хотіла вам сказати… дзвонив мій брат, і він… його не буде завтра. Власне кажучи, Олексія вже немає в місті. Він…

— Люба Іє, ви тільки не ображайтесь, — Світлана знайшла ліки і, обережно вкладаючи ампули в гнізда, дозволила собі докладну відповідь, — та мені, м’яко кажучи, все одно, побачусь я з вашим братом чи ні. Мене чекає інший Олексій. Сподіваюсь, що чекає. Все, мушу бігти, шалено запізнююсь, — дівчина чмокнула господиню в щоку. — Мені треба в «Галичмедсвіт». Якщо все вийде, буду пізно, п’яна і не сама.

— Я залишу ключ під килимком, — голосно гукнула Ія навздогін. Лана озирнулась.

— Боже, вона божевільна! Втім, я теж. Бувайте!

— До зустрічі.

З кухні вийшов Іванко, на ходу знімаючи фартух — він чаклував над куркою, і попередні результати цього чаклування вже розпливались в повітрі по-неземному смачними пахощами.

— Чому ти не сказала їй, люба?

— Чого не сказала?