Розділ «Глава 4»

— Бо я знаю, а син відчуває — вони приречені бути разом, — спокійно пояснила Ія.

Від квартири до офісу «Галичмедсвіту» по-хорошому було двадцять хвилин пішого ходу — Лана впоралась за сім. Львівська вуличка, по якій вона мчала, була вузенькою, мов талія затягнутої у корсет панни, вигиналась так кокетливо та рельєфно, немов стегно красуні, що сперлась на одвірок, а завдяки бруківці називалась «Смерть Підборам» — для всіх, та не для Світлани. З п’ятнадцяти років і дотепер, і, як вона надіялась, років до дев’яноста, Лана принципово не визнавала за каблук щось, нижче десяти сантиметрів. Все взуття, починаючи від босоніжок і закінчуючи зимовими чобітками, в неї було на шпильках — на ходулях, як колись жартувала мама. Мама… Світлана трусонула головою, відігнавши таким чином небажаний спогад, і сконцентрувалась на бруківці. Із вправністю еквілібристки і грацією сарни вона перестрибувала з камінця на камінець, щасливо усміхаючись при згадці про минуле — п’ять років досвіду так просто не минають. І хіба вона винна, що тільки на каблучках почувається жінкою, що її хода при цьому робиться витончено-звабливою, як налите в келих дороге вино, а стегна трохи коливаються — зовсім непомітно, не так, щоб це, Боже борони, виглядало вульгарно, а так, щоб було заманливо… Лана так заглибилася в себе, що, огинаючи ріг будинку, за яким вже був жаданий офіс, ледь не налетіла на старого жебрака.

Жебрак стояв біля водостічної труби і виглядав жалюгідніше за саму жалюгідність. Далі нікуди, як сказав би Сергійко. Латані-перелатані штани, колись, здається, темно-сірого кольору, нині скидались на мокрий та розмазаний пил, мало того, вони ще були закороткі, відкриваючи для огляду та вітру худющі, зморшкуваті щиколотки старенького. За взуття дідові правили черевики, які не те що просили каші — вони її вимагали, настільки широко пороззявляли свої клейончасті «роти». Виблискуючий від постійного тертя піджак і старий, грубої нитки, светр під ним — ото й була уся одежа сіромахи. В тремтячій чи то від пронизливого вітру, чи то від старості невпевнено простягнутій руці старець тримав маленький глиняний горщик, із тих, у яких господарки запікають картоплю. Лана зазирнула туди із самої цікавості — на дні лежали кілька п’ятаків і одна монета в десять копійок. Жодної купюри не було.

Зазвичай Світлана оминала жебраків і ніколи їм не подавала. В столиці вони всі — чи майже всі — були нахабними та галасливими, крім того, одного разу вона на власні очі бачила, як жваве чорнооке дитинча, перед тим, як увійти до трамвайного вагона, зняло із себе «адідасівські» кросівки та новеньку шкіряну куртку і передало все це на зберігання такому ж чорноокому, тільки молодшому хлоп’яті — вочевидь, брату. Інший випадок стався з нею біля церкви, коли вона ледь пам’ятала себе з горя, поминаючи сина та Сергійка, і зрадила своєму правилу не подавати жебракам на паперті. Тоді вона була в такому стані, що роздала б усю готівку, ще й шубу зняла б, та перша ж репліка молодика з очницями, які здавались порожніми — настільки безбарвними були його глумливі очі, — повернула їй розум:

— Що це? — гидливо скривив «злидар» риб’ячі вуста, позираючи на її повну дріб’язку жменю. — Не давайте мені зранку копійок, день поганий буде.

Дар мови повернувся до Лани хвилин через п’ять і весь дріб’язок, який був у руці, вона висипала в найближчу каналізаційну решітку. Так що убогим вона не довіряла. Але саме цей дідусь розчулив її до сліз — вона навіть не могла пояснити, чим. Його прооране глибокими зморшками обличчя було таким безнадійним і водночас щирим, довірливим і, як це не дивно звучало, дитячим, у сивуватій щетині, яка проросла на щоках і підборідді, виблискували під тьмяним світлом ліхтаря краплини дощу — чи сльозинки, руки в нитяних рукавичках з обрізаними пальцями так дрібно тряслися, що від тої дрожі ходили ходуном пониклі плечі. Серце у Світлани заскніло. Намацуючи в сумці гаманець, вона сказала:

— Йдіть, дідусю, додому. Вже нічого не вистоїте, в таку негоду.

— Нема куди йти, доню, — озвався старий деренчливим, мов розстроєне фортепіано, голосом. — Немає в мене ніякого дому.

Лана, що вже рилася в гаманці, завмерла.

— То де ж ви живете?

— Ніде, — дідусь зіщулився, мов безвинно побитий старий пес, плечі опали ще більше. — Мав я колись хату в селі, і жінка була, і діти, а тепер… нікому не треба, негодний став. Жінка померла, а сини мої батька з дому вигнали. Отакі бувають діти.

Не кажучи вже про те, які бувають батьки.

— Оце приїхав до Львова, тут колись мій двоюрідний брат мешкав, думав, знайду його, та він помер, а я про те не знав. Грошей на квиток нема, їжі нема, даху над головою… Мені хоч би хліба… — старець заплакав і Світлана відчула, що плаче разом із ним. І тут їй в голову прийшла непогана ідея.

— Ну ось що, — завзято шморгаючи носом, вирішила вона, — в мене тут номер у готелі заброньований, на три дні, а я зупинилась у друзів. Ходімо, я вас туди поселю, це зовсім поруч, дам трохи грошей, відігрієтесь, поїсте щось, поспите, а потім на потяг — і додому. На квиток я теж грошей дам. Це не годиться, так Різдво зустрічати. Ходімо.

Говорячи це, Лана крадькома поглянула на свій годинник і ледь не застогнала, подумки прощаючись із «Галичмедсвітом», чий офіс був настільки поруч, буквально, тільки руку простягни, з його директором та власником, так і не побаченим нею паном Олексієм Яницьким, із не підписаним контрактом і своїми відсотками. Та серед цього калейдоскопічного вихору думок і на мить не з’явилась та, що можна просто залишити діда чекати, доки вона владнає всі свої справи — під дощем, що переходить у мокрий сніг, на морозі, що в’їдається в шкіру, покриває її крижаною шкоринкою і холодить вдвічі сильніше тому, що повітря вологе. Лана хотіла допомогти старенькому негайно — в її понятті іншої допомоги не існувало.

— Ну, чого ви? Ходімо. Це готель «Замок Лева», і номер там хороший, напівлюкс. Там, мабуть, і гаряча вода є.

— Доню, — голос діда вже деренчав менше — чи це Лані здалося? І поглибшав він якось зненацька, чи що? — я цей готель знаю. І його ціни сягають неба не гірше за шпилі на його вежах. Хто платить за твою кімнату?

— Фірма. Авансовий звіт затверджує директор.

— І що сказав би твій директор, якби дізнався, куди ти витрачаєш кошти фірми?

— Молодець, — твердо відповіла Лана.