Розділ «III»

Посередині чарівної зали, прибраної дійсно за східною уявою, наче з тої казки “Тисяча і одна ніч”, сиділи по-турецьки, ноги підібравши під себе, високі особи Порти. Прислуга тихо, наче тінь, кружляла й доносила міністрам падишаха на маленьких підставках чарочки запашної мокки.

Зібрання проводив великий візир, що так почав свою промову: “Вірні великого нашого пророка Магомета і мудрі прибічники світлого сонця, нашого ясного падишаха! (Тут усі поклонились). Вам відомо про останні невеселі для нашої великої держави події. Вже от надходить п'ятдесят літ від часу, як страчено тут, в Істамбулі, Байду, ватажка джаврів, що називають себе козаками. Він перший зорганізував цю голоту на чайках і почав нападати на падишахових підданих — кримських татар. Та ще йому було цього замало й він пустився на молдавську справу. Тільки мудра падишахова політика призвела до того, що попав він у наш полон і загинув на гаку.

Всі присутні слухали мовчки, і тоді візир став далі говорити: “Одначе ця голота не настрашилася такої кари. Вона знов щороку турбувала й турбує наших підданих татар і завдає багато журби благородному серцю нашого преславного володаря. Нехай Аллах буде для нього милостивим!

— Нехай буде, нехай милує і ясний розум йому завжди подає! — проказали майже всі разом.

— Отож, як бачите, справа вельми погана, тим паче, що за останніх 15 літ почали оті ненависні джаври походи на море. Їхній провідник Кішка найбільше дався нам взнаки. Флот козаків нараховує кілька сот кораблів. Ми ж мусіли тоді воювати з Венецією й Австрією і годі нам було як слід розправитись із тим осиним кодлом. Тому 8 років упала Варна в Болгарії, де живуть піддані нашого світлого падишаха. Та одначе найгірше сталося цього року. Як відомо всім, козацькі чайки знищили цими днями наші славні міста Синопу й Трапезунт. А що буде далі, можна легко догадатися! Прийде час, що ми й серед ночі мусітимемо втікати із самого Істамбулу...

Всі сиділи мовчки і ніхто не продовжував розмови, хоч візир закінчив і вичікував якогось слова.

— Ну що ж, великі слуги нашого падишаха, не маєте що сказати?

— Сказати воно є що, та ж справа не в говоренні, але в тому, як це практично перед тими дніпровими чубатими харцизами встерегтися і їх при нагоді знищити, — сказав один сухорлявий турок.

— Однак треба порадитись, продумати щось і тому повелів нам ясний падишах сьогодні зійтись і порадитися. А наші рішення маю передати йому до затвердження, — пояснив візир.

— Прошу ласкаво і мені дати сказати слово, — промовив поважно сивий дідок із малою, наче в цапка борідкою. — Думаю пояснити ще дещо чи розширити думки великого візира. Не в тому річ, що нам козаки загрожують у самій столиці, а в тому, що так ми тратимо наш престиж і страх перед усіма джаврами. Хоч програли ми під Лепантом, проте рани з тої невдачі помалу загоюються. І ми можемо стати воювати під новим Лепантом, і вже виграємо. Але умовою нашого виграшу є страх. Коли нас джаври будуть боятися, то програють. Ми досі кожну нашу перемогу здобули не так силою, але раптовою атакою і тим великі ворожі сили панічно страхалися нами. А коли паніка опанує ворога, то нема сили, щоб стримати його від утечі. Але такого страху якраз ми не можемо нагнати на козаків.

Тут старий кашельнув і надпив трохи кави з делікатної чашечки. І далі говорив: “Кримський хан, хоч нищить їх землю, хоч щороку привозить багатий ясир, але вже не має тих успіхів, що мав колись, як ще козацтво “було в пеленках”. Польщі не маємо чого боятись. Вона готова всією Руссю пожертвувати, щоб тільки мати спокій. Тому на неї хіба можемо натискати дипломатично, а військово тільки тоді, коли б відмовилася впливати на козацтво.

— А я таки гадаю, що треба бодай ватажка на гаку повісити, — настоював на своєму сухорлявий турок.

— Ватажка можна б. Не було б воно зле, нехай не скеровує джаврів нападати на слуг великого пророка і нашого падишаха! — сказав візир.

— Бо то ті ватажки найгірші. Джаври без них наче вівці, їх одному муслемові можна б усіх перев'язати.

— Спробував би ти, — подумав собі старий султанський дипломат.

— Пашо Менглі! Примістіть бранців у султанській темниці, а їх ватажка ми візьмемо завтра на суд, — повелів великий візир.

Паша Менґлі низько поклонився й вийшов. Нарада тривала далі. Бранців мали передати на перший воєнний трищогловий корабель, що на днях мав прибути з Єгипту. Служив він для патрулювання у водах Середземного моря. Боровся з морськими розбишаками, головно ж давався взнаки західним піратам. У кількох боях на ньому здобували перемогу і справді був він пострахом для християнських кораблів.

Наші козаки усі на купу лежали у темниці. Крізь малі, сильно заґратовані віконця пробивалося трошки світла, але не можна було пізнати, чи це тільки ранок, чи вже полудень. У темниці було душно, а сморід забивав духа. Не один пожалів і за корабельним підвалом, бо там хоч товклися щурі, проте була якась солома й більше повітря. І більше було надії. А тепер може прийдеться їм отак і все життя до смерти не побачити ясного сонечка...

Користаючи з дрібки світла, почали козаки трохи коло себе порядкувати. Один перев'язував свої рани, другий робив дірки якоюсь кісточкою й латав шаровари. Інший лікував побиту ногу товариша.