Розділ «III»

— Отак ми тепер, козаки-молодці, є султанськими бранцями! — промовив Микита М'якошинський. — Отже, нас не розділять.

— Чому не розділять? — сказав засумований козак. — То ж усіх на один паль султан не скаже посадити, а кожного на окремий...

— Що ти знаєш?! — зареготав Филимон. — Гадаєш, що турки такі, як ті мазури, що тільки дерево мають і палі з нього стружать? Турки — народ культурний. Вони не будуть тобі шукати за осиковим кілком, а по-шляхетськи вішають на гак. І то не на такому, що на ньому шматок солонини вішав ти десь у твоєму селі, на Поліссі, але на залізному. А мене, напевно, на срібному повісять.

Братство зареготало. На мить забули, що вони в турецькій тюрмі, стали почувати себе знову, наче вільні птахи серед степу України.

Ще довго показували козаки різні витівки. А Филимон каже: “Ви собі, панове-молодці, повинні й те затямити, що в нас нема отамана, що він пропав на морі. Буря змела його з чердака. А потім нами керував Яким, якого яничари на галері вбили... І до того наш товариш Іван Сулима відтепер не інакше називатиметься, як тільки Іван Каша. Чули?!

— Ще на чайці так було, а ти тут із тим розвозишся, щоб де турки підслухали? А потім будуть п'яти припікати!..

— А певне, Волоше, за твій довгий язик варто тебе припекти золотою палицею! — різко відказав Микита.

Козаки знову посерйознішали. Кожний питав себе, що далі буде. Чи бодай їсти принесуть, або якої брудної води, бо спрага так і мучить...

Настала довга нестерпна мовчанка. Сулима старався заснути. Микиті чогось пригадалася єзуїтська школа. Він сидить над книжкою і вчиться. Потім пригадав, як то він говорив по-латині промову. Згадав і свою Марусю, що її прощав за рідним селом, як вибирався до Києва. І так скоро закінчилася його військова кар'єра...

Серед таких думок і не зчувся М'якошинський, як заскреготав у дверях ключ і стали в них три турки. Один виглядав на старшину: розумне обличчя й краща одежа.

— Принеси смолоскип! — доручив старшина.

Один із турків вийшов. Филимон скоро переклав сказане Сулимі й Микиті. Значить, будуть оглядати. А може попіклуються раненими.

— Я чув, що турки куди людяніші від татар! — шепнув М'якошинський Филимонові.

— Один пес, — відшепнув цей.

— Щось воно добром не пахне, — відізвався про себе Сулима.

— Побачимо. Може будуть нас рахувати, щоб знати, скільки їжі принести, — додав своє вусань.

За той час вернувся турок із невеликим смолоскипом. Підніс його вгору й стало в темниці ясно. Старший із турків помалу почав оглядати бранців. Ніби когось шукав. Нарешті промовив по-турецьки: “Джаври невірні! Є між вами який, хто знає по-турецьки говорити?” Козаки мовчали. Тоді старшина повторив і виправив своє запитання.

— Є між вами хто, що розуміє трохи по-нашому?

Сулима натиснув ногу Волохові (Филимону).

— Так, аґо, я трохи розумію, — сказав ламано Волох.