Розділ п'ятнадцятий Офіцерська честь

Офіцерська честь

Потім, коли вони вже разом залишать кабінет, Клим Кошовий признається собі: дотепер, навіть у часи найнебезпечніших пригод, коли за кілька кроків позаду стояв і реготав Різник із Городоцької, він так не відчував реальність близької смерті.

Капітан Зубов не попросив — наказав повторити. Почувши вдруге, неквапом, ніби лінькувато, підвівся. Перевірив для чогось, чи застебнутий кітель на верхній ґудзик. Потому спокійно, з явним наміром завершити до кінця важливу для себе роботу, витягнув з кобури револьвер, виклацнув барабан, перевірив набої, зробив, як було. І лиш тоді навів дуло на Клима.

— Застрелю, сучий сину. Просто тут, на місці. Відповім за все, де треба й перед ким слід. Мусив зрозуміти, що ти — провокатор. Ви, мазепинці, інакшими бути не можете. Ви готові на будь-яку брехню, аби зашкодити короні.

Віко сіпнулося. Кошовий змусив себе не ворушитися. Кортіло впасти зі стільця, закричати, гукати на допомогу, хоч розумів — марно. Промовив навмисне повільно, роблячи паузу після кожного слова.

— Можете. Стріляти. Не тут. Так потім. Але. Дозвольте. Договорити.

Зубов опустив револьвер, поклав його дулом у Климів бік, знову сів, відбив пальцями дріб на поверхні столу.

— Почніть із високого зросту. Вашої з отим відставним поліцейським геніальної теорії. Платов високий. Не аж такий, як, скажімо, опитані нами панове Данилевич, Навотний чи Химич. Проте я залишав право на похибку.

— Яку ще похибку?!

— Забули? Пане капітане, насправді будь-хто, і я згадував про це, може бути вищим за мініатюрну від природи панну Божену. Вона тим брала, як я довідався. Всякий чоловік почувається впевненіше поруч із невисокою жінкою.

— Припустімо. Нехай. І?

— Платов міг ударити свою коханку згори вниз із таким самим успіхом, як... не знаю... хоча б Данилевич. Детальний слідчий експеримент завжди можна провести. Тіло ж не поховали, воно, здається, в анатомічному театрі досі. На моє прохання пан Віхура дізнався. Так чи інакше, важливий факт нанесення удару саме такою манерою, — Кошовий підніс руку й різко опустив, хекнувши при цьому. — Ось вона, похибка. Ми з вами з огляду на неї теж підходящі кандидатури.

— Гарне порівняння.

— Визнаю помилку, пане капітане. Каюся. Збила з пантелику. До того ж ані я, ані пан Віхура не можемо отримати детальнішу інформацію від поліції. А отже, не можемо дійти висновків, котрі будуть точнішими за зроблені на око.

— Чому ви переконані, що не помиляєтесь тепер? Йдеться про штабного офіцера з бездоганною репутацією.

— Якщо не рахувати коханки.

— Пане Кошовий, жінки для військового — як завойовані нагороди. Аби капітан звабив раптом дружину генерала й при цьому вона молода-гарна, числився б героєм. А ось генерал ловив би в спину насмішки.

— Приймається. Але ж ви не хотіли бачити свого близького товариша в ролі вбивці власної коханки. Хіба за таке нагородять?

— Отже, ви переконані: Платов — убивця.