Розділ п'ятнадцятий Офіцерська честь

— Дайте сюди. Що там побачили?

— Нічого, — Кошовий повернув папірець. — Почерк його? Знайомий?

— Маєте сумніви, що він писав сам?

— Закралися.

— Слухаю вас.

— Двері. Їх не зачинили зсередини. Люди зазвичай так не роблять. Тим більше — офіцери генерального штабу, в чужому місті під час війни.

— П'яні офіцери роблять, — мовив Зубов. — Вчора він не сам пішов зі служби. Я не маю бажання вам звітувати, але ситуація зобов'язує. Платова відправили додому відсипатися, бо дозволив собі нажлуктитися й з'явився таким на нараді. Благо, командувача не було, тому капітанові, скажемо так, наполегливо порадили йти додому, привести себе в порядок, назавтра написати рапорт, пояснивши свою ганебну поведінку, — капітан зітхнув. — Його вичитували при всіх, пане Кошовий. Заслужив, але все одно: перепало, наче хлопчиськові. Він повернувся, вже погано себе контролюючи. Тому не зачинився, лиш прикрив двері. Хтозна, міг навіть подумати — закрив. Треба, до речі, ще ключ знайти.

Кошовий згадав себе самого менш ніж річної давнини, коли сумував за Басею. Якось одного разу теж вирішив, що зачинився зсередини. Насправді, прокинувшись одягненим поперек ліжка, побачив — це не так.

— Вважаєте, вкоротив собі віку через скандал на службі?

— Могло стати останньою краплею, — кивнув капітан. — Раніше за ним такого не водилося. Завжди себе контролював. Але з чого почалося? З убивства коханки. Або не зміг подолати сум і звів рахунки життя в розбитому стані. Або — дійсно вбив її, дізнавшись, що піддався на спокуси ворожого агента. Депресія, почуття провини на додачу. Чим довше не признавався, тим сильніше мучили докори сумління. Ось учора останній штрих. І я, пане Кошовий, схиляюся до другого варіанту. Зрештою, Платов зробив те, чого вимагала офіцерська честь.

— Не сперечатимусь.

— І триматимете рота на замку. Приховати цього, — Зубов показав рукою на тіло, — я не можу й не маю права. Але вас тут не було. Маєте додаткову причину забратися зі Львова геть, чимшвидше.

Клим переступив із ноги на ногу.

— Що скажете про причини?

— Самогубство. Депресія через втрату коханої жінки. Нічого не написав у прощальній записці, тільки її ім'я. Виходить історія настільки дивна, наскільки сентиментальна. Дружини наших генералів та полковників довго потім її переповідатимуть. Їм таке подобається.

— А ви цінік.

— Хіба я це приховував? Принаймні, все чесно.

— Крім справжнього мотиву.

— Він нам невідомий остаточно, — Зубов узяв пляшку за горлечко, покрутив. — Нещасний капітан міг не здогадуватись, із ким спав. Загнав собі кулю в голову, дійсно сумуючи за втраченим коханням. Але навіть якщо це не так, він тим більше довівся чесно стосовно інших.

— Що ви зараз маєте на увазі?