Розділ «XII»

Що да­лi, то гiрш су­му­ва­ла Кат­ря. Жа­лю сво­го збу­ла­ся, а об­няв її са­мий сум. То бу­ло ко­ли оз­веться до нас iз Мару­сею сло­вом сер­деч­ним: "Ой важ­ко, Ма­ру­сю! Ой важ­ко, Хи­мо!", а то зов­сiм од­цу­ра­ла­ся усiх. Лас­ку прий­ма, не вважа­ючи; що спи­таєш в неї, за­го­во­риш - "що тре­ба? чо­го хочет­е?" До ма­те­рi як не­рiд­на ди­ти­на; вiд батька да­ле­ко сторо­ниться­… Де там в се­лi при­го­да, дос­лу­хається: яка, хто жу­риться, пла­че - i їй на­че лю­бо вдив­ля­ти­ся, об­мiр­ку­ва­ти тут - i ди­виться i слу­хає во­на так, що нi­би їй не жал­ко, що сер­це бо­лить, а жал­ко, що чо­ло­вiк нiк­че­мен у свi­тi, i го­во­рить, бу­ло: "Отсе лю­ди! Що той ро­зум людський!"

Стала во­на якась хо­лод­ну­ва­та, спо­кiй­на, хоч i сум­на, i смут­ная.

- Боже мiй, Кат­ру­сю! - зга­даю їй: - як ко­лись - що ти за ве­села бу­ла!

- Була ве­се­ла, - од­ка­же, - бо пер­ше бу­ло жи­ти лег­ко у свi­тi, як дур­но­му з го­ри бiг­ти… Тут ме­нi де­що нах­ва­ти­ло­ся - зу­пи­ни­ло ме­не… Спи­та­ла я то­дi: що то за жит­тя на­ше? I на­що чо­ло­вiк жи­ве? По­що у свiт ро­диться? Жи­ве ыа му­ку - ро­диться на смерть. Нi­чо­го шу­ка­ти, нi по чiм бо­лi­ти - усе про­хо­дить, як дим, усе ми­нає, як зi­ли­на…

Почне бу­ло та­кеч­ки го­во­ри­ти, тiльки слу­хаємо з Мару­сею. На­го­нить бу­ло хо­ло­ду своїми сло­ва­ми.

- Скажи ме­нi, Кат­ру­сю, - пи­таю од­но­го ра­зу, слу­ха­ючи тiї мо­ви її су­во­рi, - чи ти вже не лю­биш?

Та й са­ма зля­ка­ла­ся, що на­га­да­ла їй, а во­на всмiх­ну­ла­ся.

- Не бiй­ся, не бiй­ся, - ка­же, - я вже не пла­чу те­пер, я вже не рев­ную, та й не ко­хаю…

- Як? Вже за­бу­ла?

- Ой, Хи­мо, - про­мов­ляє, - як усе свi­то­ве ми­нає! I ко­хан­ня, i ра­до­щi, i го­ре - як усе ми­нає! Що бу­ло нам до­ро­ге, над ду­шу, - ба­чи­мо, аж по­ро­шин­ка пильна!..

Змагається з на­ми, що не­ма у свi­тi анi доб­рих лю­дей, анi прав­ди у лю­дей.

- А де тi прав­ди­вi? Ку­ди гля­нуть, що ступ­лять, то все не по прав­дi. А де тi доб­рi?

- Мати ж на­ша? - ка­жу…

Перехопила ме­не:

- Мати, батько, ро­ди­чi? Та свiй своєму по­не­во­лi вже брат! А не­хай-но в од­ну рiч вко­ха­ються та вда­дуться, - по­ба­чиш то­дi, якi доб­рi i яка прав­да!

- О, є у свi­тi доб­рi лю­ди, є прав­да! - го­во­рить Ма­ру­ся.

- Хiба у на­ших мис­лях iз то­бою!

- А що се, Кат­ре, - ка­жу, - се вже ти од­на, ма­буть, са­ма од­на пев­на лю­ди­на на свi­тi?

- Що пев­но­го у свi­тi? От ме­нi пев­но те тiльки, що я без­щас­на…