Розділ «XII»

Непорушимо ви­мо­ви­ла свої сло­ва… Зга­ду­ють та­кеньки давнього дав­на по­хо­ва­не i прид­ла­ка­ие. А ми iз­мовк­ли. I от­се нi лас­кою, анi жар­том не виз­во­лить її i на хви­ли­ну з то­го льоду­ва­то­го су­му…

Мати тер­пi­ла та пла­ка­ла мовч­ки; дар­мо бу­ло ози­ва­ти­ся до Кат­рi… Батько теж сло­ва не ро­нив; тiльки батько од­мiннвся якось… Який­сь пог­ляд у йо­го ча­сом був, що я ще в йо­го нi­ко­ли не ба­чи­ла… Не пос­те­рег­ла то­го ма­ти, i вже ж нi Кат­ря, а щось у йо­му од­мi­ни­ло. Се я, цi­ка­ва, са­ма тiльки я зав­ва­жи­ла. Став вiн нi­би на ви­ду пох­мур­нi­ший, а ласкав­ший; мов­чу­щий як пер­ше, а унят­ли­вий; став пiк­лу­ва­тий та­кий; ка­зав би, нiж­ний… Якось Кат­ря, див­ля­чись у вiкон­це, про­мо­ви­ла:

- Усе хма­ри, усе не­го­да! Ко­ли вже те яс­но бу­де? Ко­ли теп­лiш ста­не! - То як вiн виг­ля­дав то­го яс­на! Як ждав на те теп­ло! Як ще зве­чо­ра ви­хо­див i ди­вивсь пильно та вважли­ве ок­ру­ги на не­бо!

Катря лег­ко спа­ти ста­ла, не до­си­па­ла уно­чi; а, лу­ча­ло­ся, удень зас­не ко­ло сво­го вi­кон­ця. Увiй­шов од­но­го ра­зу бать­ко - две­ри­ма грюк­нув­ши, Кат­ря iзд­риг­ну­ла­ся… Як вiн пi­сля то­го ти­хенько ус­ту­пав зав­сi­ди або пе­ре­жи­дав над­во­рi, на пе­ку­чо­му мо­ро­зi, щось нi­би там роб­ля­чи, а ну­дя­чись без дi­ла, по­ки до­вi­дається, що Кат­ря обу­ди­ла­ся!

Якось при­нес­ла до нас Пи­ли­пи­ха ко­жу­ша­ноч­ку - хвалилас­я, що доб­ра.

- А справ­дi доб­ра, - ка­за­ла Кат­ря.

- Добре, ко­ли б i то­бi та­ку, - го­во­рить Пи­ли­пи­ха.

- Добре б i ме­нi, - ка­же Кат­ря.

На дру­гий день ра­но батько iз дво­ру поїхав, - у тиж­день по­вер­нув­ся - аж у дру­го­му по­вi­тi був: при­вiз нам усiм но­вi ко­жу­шан­ки. Дає Кат­рi - яке по­ну­ре йо­го об­лич­чя бу­ло i як тру­си­ла­ся ру­ка да­ючи! Як вiн прий­няв якось по­кiр­но, що во­на бра­ла, не гля­дя­чи, що бе­ре, i дя­ку­ва­ла… Як вiн пос­пi­шив­ся у мiс­то, ко­ли во­на ска­за­ла, що там кра­щi че­ре­ви­ки, нiж у нас!

Чайченка ми не ба­чи­ли, анi ста­рої йо­го ма­те­рi. Ча­сом бу­ло пе­ре­чуєш че­рез дiв­чат, що зуст­рi­ли де, або так їх на iм'я зга­да­ють - тiльки ми й зна­ли.