Розділ «10. Видр на ім’я Людмил»

Знову світанок фарбував багрянцем небо над Трахтемировим. Вісім чоловіків вийшли з вузького підземелля й опинилися на схилі, що стрімко спускався до Дніпра. Тут одинаком височів дуб. Олег був вражений схожістю обрисів його крони із тим, що правив за сховок для Кобзи на Хортиці. Це дерево виглядало трохи нижчим, хоча таке враження могло скластися завдяки вранішньому сонцю, що заливало червоним золотом листя на верхівці. Ще більше був здивований молодий характерник, коли поглянув у долину, де мав знаходитися замок. Згори западина виглядала просто великим яром, зарослим густою дерезою. Без жодних ознак споруд чи іншої людської діяльності.

— Ззовні Трахтемирівський замок можуть побачити лише посвячені в Орден характерники, — пояснив Мстислав цю дивину.

— То його і з космосу також не видно? — навіщось запитав Олег.

— Хіба, якщо ти туди полетиш, — посміхнувся Мечислав. — Після посвяти, звісно.

— Усе вам аби жарти, — для годиться пробурчав київський кібернетик Назар.

— Посвята — справа таки серйозна, — підтримав ученого Іван.

Вони зупинилися під дубом. Гордій передав харків’янину, панові Тарасові, Кобзу. Семеро характерників сіли колом прямо в росяну траву. Олег мав лишитися стояти босоніж, притулившись спиною до дуба. Під деревом пролунав низький акорд, його підхопив трохи розтягнутий речитатив дивної пісні. Якби збоку хтось поглянув на цю сцену, то побачив би, що над добре освітленим гуртом чоловіків ніби почала густішати якась червоно-сиза тінь. Мелодія прискорювалася. Марево тіні густішало. Ущух ранковий вітерець. Стихли пташині співи.

Олег відчув, як свіжість росяної трави, що приємно холодила ступні, змінюється поколюванням, схожим на електричний струм. Потужний стовбур завібрував і почав теплішати. У мареві проступила знайома постать смаглявого юнака у довгій сорочці, підперезаного гаптованим яскравим поясом.

— Восьмий, — пролунав молодий бас Триголоса. — Пам’ятай про скарб…

Враз стихла дивна пісня. Востаннє пролунав перебір струн Кобзи. Олег на мить заплющив очі. Здавалося, що на мить — лишень кліпнув. Але коли він їх відкрив, то побачив, що сонце вже високо, а гурт характерників мирно снідає неподалік.

— Приєднуйся! — гукнув до нього інший вчений із Києва — біолог на ім’я Северин.

Олег справді відчував нестерпний голод, але миттю забув про нього, поглянувши у низину між пагорбами. Від дуба йому відкривалася футуристична панорама Трахтемирівського замку, що затишно розташувався у глибокій долині.

Ден із Гусиком уже третій день поспіль нудилися на яхті. Їх лишили під наглядом матросів, дозволивши досхочу купатися у теплій каламутній воді, що вже починала цвісти. Найгіршим було те, що Остап, який тепер відповідав за них, влаштував хлопцям справжній допит. Про те, де народилися, хто батьки, чи вчилися колись у школі. Брехати йому було складно — молодик одразу перевіряв правдивість усього почутого через Інтернет або зв’язуючись телефоном із тими, хто міг підтвердити чи спростувати розповіді волоцюжок. Хлопці були неабияк подивовані тим, що комп’ютери, виявляється, призначені не лише для ігор, розглядання порнографії та пустопорожніх побрехеньок у чатах і на форумах.

Не подобалося і те, що їм щодень загадували якусь роботу — палубу драїти, каюту власну прибирати, на камбузі допомагати, але ж і годували смачно й досхочу.

По обіді хлопці лежали на невеликому пляжику, зусібіч оточеному кущами, і пошепки обговорювали черговий план втечі з-під опіки цих дивакуватих чоловіків. Говорили про це більше знічев’я, бо розуміли, що тікати їм нікуди, а головне — з цими дядьками вони були нагодованими та у безпеці. Та й куди втечеш у самих плавках, у незнайомій і цілком дикій місцевості? Найбільше лякала обіцяна Остапом перспектива з осені відправити їх на навчання. Але ж до того ще майже цілісіньке літо!..

Верболози зашаруділи, хтось вийшов на сусідній пляж. Ден із Гусиком миттю перекинулись на животи і тихцем заповзли у кущі — поспостерігати. Виявилося, то був Олег. Поряд із ним, немов собака, смішно перебираючи лапами, чеберяла видра. Та, яку волоцюжки бачили у ящику з-під винних пляшок. Тваринка виглядала цілком здоровою. Парубок сів на повалений стовбур верби, а видра шубовснула у воду. Метрів за двадцять від берега вона кілька разів пірнула — і в її зубах опинилася чимала рибина. Тоді вона повернулася на берег, вмостилася біля босих ніг парубка й почала обідати. Тваринка кілька разів піднімала на Олега замурзану лускою морду, а тоді знову поверталася до свого хижацького харчу. Споживши його увесь, видра пішла у воду. Час від часу її голова з’являлася над поверхнею, запитально поглядала на Олега блискучими оченятами і знову зникала.

Так минуло хвилин із десять. Парубок спостерігав за твариною. Але інколи позирав у бік волоцюжок, що зачаїлися у кущах. Тоді Денові здавалося, що він їх бачить. Раптом з води почувся плюскіт — видра боролася з кимось довгастим і темно-коричневим. Олег, як був у джинсових шортах, кинувся у воду на допомогу. Слизька і сильна рибина борсалася, била хвостом, намагаючись вирватися, але вдвох вони зрештою витягли її на берег. Виявилося, що це сом, сантиметрів сімдесят завдовжки. Вочевидь, пухнаста хижачка роззявила пащу на занадто велику здобич.

— Ніколи б не подумав, що видру так швидко можна приручити, — прошепотів Ден до Гусика.

— Та кажу ж я тобі, що вони усі тут геть чисто шамани, — серйозно відповів менший волоцюга. — От уляпалися ми з тобою.