Розділ 5. Соціальні та психологічні фактори ризику

7. Психом’язове тренування — психічне самонавіювання, коли робота мозку зосереджена здебільшого на тренуванні уявлень. Основний зміст методу полягає в так званих словесних формулах, спрямованих на створення стану зниженої активності різних систем організму. В основі такого тренування лежать: уміння розслабитися; спосіб максимально чітко, з великою силою уяви, але не напружуючись, уявити стан формули самонавіювання; уміння тримати увагу на вибраному об’єкті; уміння впливати на самого себе потрібними словесними формулами [95].

8. Ідеомоторне тренування — уміння безпосередньо перед виконанням руху уявити його виразно й точно, а далі назвати рух, що виконується, конкретними словами. Таке тренування зазвичай багаторазово повторюється, свідоме, означає активне уявлення та відчуття навички, яка засвоюється. Навички активного уявлення рухів, що реально виконуються, сприяють швидкому оволодінню ними, їх закріпленню, корекції, а також прискоренню самовдосконалення [95, с. 404—406].

Отже, рівень стресостійкості, захист фізичного й пси­хічного здоров’я від впливу факторів стресу багато в чому залежать від прийомів саморегуляції. Саморегуляція стану та поведінки, як показали дослідження В. І. Тимофєєва, співробітника кафедри психологічного забезпечення професійної діяльності СПбДУ, особливо потрібна за таких причин, як:

1) незадоволення своїм негативним станом (46 % досліджуваних, які відвідували заняття з психічної саморегуляції (ПСР). Незадоволеність проявлялася такими характеристиками: постійне роздратування, неврівноваженість, почуття внутрішньої напруги, поганого настрою, депресії, відсутність радості в житті, часті переживання неспокою, тривоги, страху, втоми, млявості, низька працездатність, погана витривалість;

2) проблеми стосунків та самооцінки (25 % досліджуваних), які проявлялись у: відсутності впевненості в собі й у завтрашньому дні, нестачі внутрішньої свободи і здатності впливати на життєву ситуацію, відсутності сили духу, незадоволеності міжособистісними стосунками, неадекватній самооцінці;

3) хворобливі симптоми (22 % досліджуваних), які проявлялися у: поганому самопочутті, частих болях, порушенні сну, проблемах із надлишковою вагою;

4) потреба в самореалізації (7 % досліджуваних), яка проявлялася в бажанні пізнати й розширити свої можливості.

Як свідчать про те перелічені причини, звернення за ПСР, ідея самовдосконалення поки що посіла останнє місце в думках та діях людей.

Оволодіння методикою ПСР дає змогу розвинути підвищену сприйнятливість до самоспонукання, самонаказу тощо. А. Франс зауважив: «Немає магії сильнішої від магії слова». І. П. Павлов стверджував, що слово — це найгостріший скальпель, до якого потрібно ставитися так само «стерильно», як і до хірургічного інструмента.

Установлено, що систематичне застосування різних модифікацій методик ПСР дає змогу нормалізувати емоційно-енергетичні характеристики психіки, зокрема закріпити переважно позитивні психічні стани; впливає на індивідуальні особливості, зокрема такі показники, як екстраверсія й нейротизм (спостерігається тенденція до зниження інтровертності); підвищує потребу в соціальних контактах; знижує показники особистісної й ситуативної тривожності; поліпшує контроль за проявом почуттів, підсилює витримку, цілеспрямованість; знижує схильність до переживання станів невпевненості в собі, розгубленості, непродуктивної напруженості; підвищує ефективність професійної діяльності; сприяє укріпленню психічного здоров’я [108].

5.7. Поведінка людини у стресових ситуаціях

Зміна поведінки в стресовій ситуації характеризується підвищенням збудження, що проявляється у: дезорганізації поведінки; втраті раніше набутих реакцій; появі тремору; порушенні психомоторної координації.

У стресових ситуаціях явно страждають: якість сприй­няття; переключення і розподіл уваги; складні форми цілеспрямованої діяльності, її планування й оцінка. Поведінкові реакції у відповідь на стресові впливи розділяються на дві загальні форми змін поведінкової активності: активно-емоційне й пасивно-емоційне реагування.

Активне реагування спрямоване на вираження екстремального фактора (агресія або втеча), а пасивне — на його перечікування (зменшення рухової активності, заціпеніння, ступор).

На психотравмуючі обставини адаптивна особистість, як правило, реагує захисною перебудовою своїх установок. Суб’єктивна система її цінностей спрямовується на нейтралізацію травмуючого психіку впливу. У процесі такого захисту відбувається докорінна перебудова особистісних відносин. Душевний безлад, що викликаний психічною травмою, заміщується реорганізованою впорядкованістю.

Дезадаптовані особистості наслідують псевдовпорядкованість — соціальне відчуження, відхід у світ мрій, пристрасть до алкоголю та наркотиків. Соціальна дезадаптація індивіда може проявлятися в різних формах, зокрема:

стан негативізму — схильність до негативних реакцій, втрата позитивних соціальних контактів;

ситуаційна опозиція особистості — різка негативна оцінка окремих осіб, їхньої поведінки і діяльності, агресивність щодо них;

соціальна відчуженість (аутизм) особистості — стійка самоізоляція індивіда у результаті конфліктних взаємодій із соціальним оточенням. Відчуженість проявляється у стійкому почутті самотності, відторгненості, а іноді й озлобленості. Соціальна відчуженість може набути форми стійкої особистісної аномалії: особистість втрачає здатність враховувати позиції інших людей, різко послаблюється чи повністю гальмується її здатність до співпереживання емоційним станам інших людей, порушується соціальна ідентифікація. На цьому ґрунті порушується стратегічне смислоутворення: індивід припиняє турбуватися про завтрашній день.

Тривалі навантаження, що важко переносяться, нездоланні конфлікти можуть викликати в індивіда стійкий депресивний стан (від лат. depressio — пригніченість) — негативний емоційно-психічний стан, що супроводжується хворобливою пасивністю. У стані депресії індивід відчуває пригніченість, що важко переноситься, тугу, відчай, відстороненість від життя, безперспективність існування.