Розділ 5. Соціальні та психологічні фактори ризику

До другої групи належать теоретичні концепції, за якими стрес є реакцією, що викликана ситуацією, яка виникає в процесі діяльності. Для цих концепцій характерні визначення стресу як стану людини в екстремальних ситуаціях, стану при дії неприйнятних факторів середовища. При цьому особливу увагу звертають на характер зрушень у процесі діяльності, зміни працездатності [50]. Окремим напрямком таких досліджень можна визначити вивчення залежності рівня стресу, працездатності і стану здоров’я спеціалістів різного рівня, що стає одним із актуальних питань психології професійного здоров’я.

Виокремлюють такі основні напрямки дослідження стресових станів:

— взаємодія основних джерел та негативних наслідків стресу в моделях «особистість—середовище» [21];

— процеси індивідуально-особистісного опосередкування в способах суб’єктивної оцінки та подолання стресу [104];

— специфіка проявів та накопичення стресових реакцій, що відбиваються в синдромах загального та хронічного стресу, в моделях регуляції станів [64];

— дослідження нейрофізіологічних основ цілеспрямованої поведінки та стану готовності до діяльності [57];

— дослідження адаптивності до емоційного стресу [6];

— дослідження психологічних наслідків впливу стресових факторів, що підвищують інтенсивність соціальної та психологічної дезадаптації людей, які переживають емоційний стрес під дією екстремальних умов [64].

Стрес передбачає емоційне порушення, напругу і напруженість. Емоційне порушення не пов’язане з якоюсь активною чи вольовою дією. Емоційна напруга — це стан, що характеризується активізацією різних функцій у зв’язку з активними вольовими актами, цілеспрямованою діяльністю чи підготовкою до неї, очікуванням діяльності або небезпеки. Психічна напруженість — негативний психічний стан, викликаний передбаченням несприятливого для людини розвитку ситуації. За Н. І. Наєнко, стан психічної напруженості виникає при виконанні людиною продуктивної діяльності у важких умовах і впливає на ефективність цієї діяльності. За типом впливу на ефективність діяльності Н. І. Наєнко виокремлює операційну та емоційну напруженість. Операційна напруженість виникає при актуалізації процесуальних мотивів діяльності. У цьому стані відбувається зближення об’єктивного значення діяльності та її особистісний зміст для людини, її потреби, інтереси і прагнення, спрямовані на зміст та процес діяльності, що сприяє збереженню високого рівня ефективності діяльності. Емоційна напруженість характеризується інтенсивними емоційними переживаннями в ході діяльності, оціночним, емоційним ставленням людини до умов її протікання [74].

В. Л. Марищук зі співавторами (1969) класифікують напруженість за двома ознаками [74]: характером порушень у діяльності; силою, стійкістю цих порушень.

За першою ознакою розрізняють такі форми напруженості, як гальмівна, імпульсивна та генералізована. Гальмівна форма характеризується уповільненим виконанням інтелектуальних операцій, особливо страждає переключення уваги, утруднюється формування нових навичок і переробка старих, погіршується здатність виконувати звичні дії в нових умовах та ін. Імпульсивна форма напруженості виражається переважно у збільшенні кількості помилкових дій при збереженні чи навіть збільшенні темпу роботи. У цьому випадку характерними є схильність до малоосмислених, імпульсивних дій, помилки в диференціюванні сигналів, що надходять, забування інструкцій (навіть найпростіших), невиправданий поспіх, метушливість тощо. Такі прояви особливо характерні для осіб з недостатньо сформованими професійними навичками. Генералізована форма напруженості характеризується сильним збудженням, різким погіршенням виконання, руховою дизкоординацією, одночасним зниженням темпу роботи та наростанням помилок, що в кінцевому підсумку призводить до повного зриву діяльності. Особи, схильні до такої форми напруженості, відчувають байдужість, приреченість і депресію. Що ж до форм напруженості за ознакою сили і стійкості порушень, то вона буває трьох видів: незначна, що швидко зникає; тривала, що помітно позначається на процесах діяльності; довготривала, яка різко виражена і практично не зникає, незважаючи на профілактичні заходи.

Стресори — це фактори навколишнього середовища або особистісні, дія яких виводить із рівноваги фізіологічні та психічні функції людини, що позначається на нервовій системі організму і спричиняє виникнення стресу. Стресова ситуація виникає, коли людина зазнає впливу того чи іншого стресора. Її мозок швидко визначає, що несе цей стресор: загрозу чи користь. Стресори класифікують за зовнішніми (навколишнього середовища) і внутрішніми (особистісними) ознаками, а їхні наслідки можуть мати суб’єктивний, поведінковий, когнітивний, фізіологічний та організаційний характер [58].

Ю. В. Щербатих виокремлює такі причини виникнення стресів:

— неспіввідношення генетичних програм із сучасними умовами;

— стрес від реалізації негативних батьківських програм;

— стрес, пов’язаний із неадекватними установками, неможливістю реалізувати актуальну потребу [116].

Також виокремлюють стреси від неадекватної реалізації умовних рефлексів та стреси, пов’язані з помилками мислення.

Основними факторами, що спричиняють виникнення стресу, є:

— інформаційний, який пов’язаний із психосоціальними та соціально-економічними проблемами;

— фізичне навантаження, що призводить до зниження функціонального стану мозку і деяких психічних можливостей внаслідок зміщення частотного спектра в бік низьких частот;