Розділ 5. Соціальні та психологічні фактори ризику

— виснаження, спад внутрішньої активності (дезорганізація) [58].

Стадія мобілізації характеризується зростанням інтенсивності реакцій, підвищенням чіткості пізнавальних процесів, їх прискоренням, готовністю швидко згадати необхідну інформацію. У цій стадії працівники можуть зробити багато чого і вчасно. Наприклад: підготовка термінової роботи на визначений строк, суперечка між співробітниками з приводу методів виконання роботи [58, с. 219].

Стадія дезадаптації виявляється слідом за стадією мобілізації за умови, що стрес триває довго. Виникає реакція заборонного гальмування, через що знижується якість виконуваної роботи. Фахівець стає неорганізованим, він втрачає чутливість до передавання інформації, частину інформації забуває, приймає рішення, у яких не враховує наслідків. На цій стадії працівник припускається бага­тьох помилок, якість виконання поставлених завдань різко знижується [58, с. 219].

Стадія дезорганізації виникає в разі продовження стресового навантаження. На цій стадії може відбутися порушення внутрішньої регуляції поведінки особистості, її поведінка стає неадекватною, відбувається втрата контролю над ситуацією. Тривалий стрес, навіть за збереження зовнішнього стану без змін, може призвести до серйозних внутрішніх захворювань. Облік динаміки розвитку внутрішнього напруження в управлінні стресами багато в чому полегшує пошук варіантів грамотного розв’язання конфлікту і сприяє швидшій стабілізації внутрішнього стану й зовнішнього поводження учасників ситуації [58, с. 219].

Психоемоційний стрес в умовах несприятливого оточення — це комплексна психофізіологічна реакція, що виникає внаслідок суб’єктивної оцінки дії зовнішніх психосоціальних, міжособистісних факторів під впливом внутрішніх інтраособистісних факторів. При порушенні збалансованості «людина—середовище» недостатність психічних чи фізичних ресурсів біооб’єкта для задоволення нагальних потреб або розходження самої системи потреб є джерелом тривоги. У походженні захворювань психосоматичного характеру значна роль належить негативним емоціям, які виникають внаслідок психоемоційної напруги, екстремальної ситуації. Будь-який афект, діючи на нервово-вегетативну й ендокринну системи, призводить до змін на соматичному рівні. Стрес збільшує ризик інфекційного захворювання при послабленні імунної системи.

Стрес «захоплює» людину і провокує до хвороби й соматичні вегетативні розлади та захворювання центральної й периферичної нервових систем, таких як хвороби дихальної системи (астма), тривожні стани, депресія при порушенні діяльності нервової системи, хвороби органів травлення (виразки та порушення травлення), порушення обміну речовин (цукровий діабет, ожиріння) та хвороби системи кровообігу (інфаркти, інсульти).

До шляхів та методів раціонального використання особистісних резервів у боротьбі зі стресами слід віднести саморегуляцію. Важливу роль у саморегуляції діяльності, поведінки відіграє слово. Як одиниця мовлення воно дає людині змогу організовувати свою і чужу поведінку, аналізувати зовнішнє середовище.

Наведемо приклади використання людських ресурсів для саморегуляції.

Корекція динаміки втомлюваності зводиться до зменшення навантажень. Це є необхідною умовою, оскільки зростання втомлюваності супроводжується підвищеною чутливістю, хворобливим сприйняттям впливів, які раніше сприймались як нормальні чи незначущі. Окрім зменшення навантаження як додаткові засоби психогігієни втомлюваності можна використовувати: зміну діяльності; суворе дотримання режиму навантажень та відпочинку; навіювання та самонавіювання сну; навчання раціональних прийомів відпочинку під час коротких пауз; спеціальні аудіо- й відеозаписи картин природи, співу птахів, шуму води тощо. Засоби, які використовують для зняття психічної напруги, мають заспокійливий, відсторонений характер.

Зняття психічної напруги можна здійснювати за допомогою стратегії десенсибілізації, тобто зниження чутливості. Саме чутливість викликає неадекватну психічну напругу, яка може бути спричинена: непосильними зав­даннями, що поставлені перед людиною; переоцінкою власних сил і можливостей; так званим «зараженням» нер­возністю інших людей.

Саморегуляція фізіологічних функцій здійснюється за гомеостатичним принципом, що означає необхідну підтримку біологічних констант, сформованих у процесі еволюції, або, іншими словами, еталонів організму. Прикладом таких констант можна назвати концентрацію цукру в крові, вміст у ній вуглекислого газу й кисню, температуру тіла, артеріальний тиск та ін. [97]. Саморегуляція за гомео­статичним принципом полягає в тому, що той чи інший контрольований складник за допомогою самоконтролю безупинно звіряється з відповідним біологічним еталоном, і якщо в результаті перевірки з’являється сигнал неузго­дженості, то власне це є поштовхом до відновлення порушеної рівноваги.

Процес саморегуляції зумовлюється: природними (типологічними) особливостями, зокрема емоційністю; особистісними властивостями (характер, спрямованість, інтереси, ідеали, цінності).

Процеси психічної саморегуляції мають завжди свідомий і цілеспрямований характер. Наприклад, займаючись психічним тренуванням (розвитком) пам’яті, уваги, швидкості реагування та інших процесів або опановуючи навички психічної регуляції власного стану (за допомогою аутогенного тренування), людина може керуватися при цьому загальними цілями, тобто самовдосконаленням, зміцненням свого психічного здоров’я.

Саморегуляція має у складі такі види:

1. Аутогенне тренування — складається з двох частин. Перша орієнтована на зняття психічної напруги, на заспокоєння, друга заснована на переході людини в особливий стан — довіри, надії, віри в можливості організму, в характер, формування бажаних психічних якостей. Людина не мислить раціонально, а повністю довіряє своєму організмові. Ступінь володіння цим методом саморегуляції залежить від психологічної розробки етапів, відповідно до яких людина переходить від початкового психічного стану до необхідного для здоров’я, до вищих досягнень, розвитку психічних процесів і станів [95, с. 390—395].

2. Самопереконання — це вплив на самого себе за допомогою логічно обумовлених переконань на основі пізнання законів природи та суспільства.

3. Самонавіювання — спосіб впливу, що базується на вірі, коли істина приймається без реальних доказів, але від цього не втрачає своєї значущості.

4. Біологічний зворотний зв’язок (БЗЗ) — інструментальні прийоми реалізації зворотного зв’язку, які дають змогу навчитися свідомого контролю та довільного впливу на ряд процесів, які не відчуваються і не усвідомлюються в організмі (біологічна активність мозку, сердцевий ритм, показники температури тіла, тиск крові, м’язова релаксація тощо). БЗЗ забезпечується за допомогою електрофізіологічної апаратури, яка змінює та показує (у зоровому й слуховому варіанті) результати впливу на протікання того чи іншого довільного фізіологічного процесу. Це дає по­стійну можливість суб’єктові саморегуляції контролювати характер його розвитку [95, с. 395].

5. Медитація — серія розумових дій, мета яких — досягнути особливого стану організму людини, що характеризується зануренням у глибокий фізичний і психічний спокій, відгородженість від зовнішнього світу, під час якого зберігається здатність до роздумів — оперування образами на раніше задану тематику. Досягається медитація шляхом концентрації внутрішньо спрямованої уваги, можливого великого м’язового розслаблення (релаксації) та емоційного спокою. Медитація значно простіша, ніж інші способи саморегуляції. Вона дає змогу зняти емоційну напругу, привести психічний стан до рівноваги. Медитація добре зарекомендувала себе як ефективний захист організму від руйнівного впливу стресу. Вона здатна знижувати м’язову напругу, сприяє регуляції дихання, нормалізації пульсу, зняттю гостроти почуття тривоги та страху [95, с. 397—398].

6. Йога — дисципліна розуму й тіла. Основна мета — послідовно розвивати такі властивості організму, які дають змогу зрозуміти дійсність й утвердити самосвідомість, підтримуючи здорове функціонування мозку і психіки. Цього можна досягнути, поступово підіймаючись усіма рівнями йоги [95, с. 398—402].