Розділ «Шкода»

— Таке враження, наче я провалився в якийсь роман Кафки. Чи в «1984». І за собою потягнув тебе з дівчатами.

— Стривай-стривай, — заперечив Гові. — Ти нікого нікуди не тягнув, це вони зробили. Слухайте, у нас усе вийде. Дядечко Гові вам обіцяє, а дядечко Гові ніколи не порушує своїх обіцянок. Завтра о дев’ятій ранку ти, Террі, вже сидітимеш перед суддею Гортоном на досудовому слуханні. Будеш такий весь гарненький-чепурненький у костюмі, що тобі принесла дружина і який наразі висить у в’язничній камері зберігання. Також маю намір зустрітися з Біллом Семюелзом на предмет застави — сьогодні, якщо він погодиться на зустріч, або завтра, якщо не погодиться. Йому це не сподобається, і він наполягатиме на домашньому арешті, але ми свого доможемось, бо на той час якийсь репортер уже знайде запис «Каналу 81» і проблеми в справі обвинувачення стануть відомі громаді. Припускаю, що вам доведеться закласти свій будинок, щоб назбирати грошей на заставу, але тут особливого ризику не буде, якщо ти не плануєш зрізати датчик на литці й податись ген за пагорби.

— Нікуди я не збираюся, — похмуро відповів Террі, і його щоки знов почервоніли. — Як там казав один генерал Громадянської війни? «Я битимусь на цьому фронті хоч цілісінькеє літо» [86].

— Окей, то який бій у нас наступний? — спитала Марсі.

— Я скажу окружному прокуророві, що представляти такий акт обвинувачення Великій колегії присяжних — погана думка. І цей аргумент усе переважить. Тебе випустять на волю.

«Та чи випустять? — подумала Марсі. — Чи випустять нас усіх? Коли вони кажуть, що мають відбитки пальців, і свідки бачили, як він викрадає малого хлопця, а потім виходить із парку Філіс весь у крові? Чи будемо ми вільні, допоки справжній убивця на свободі?»

— Марсі, — Террі всміхнувся до дружини. — Не переймайся так. Ти знаєш, що я кажу своїм хлопцям — по одній базі за раз.

— Я хочу тебе дещо запитати, — сказав Гові. — Просто навгідь.

— Питай.

— Копи кажуть, що в них є купа всіляких криміналістичних доказів, хоч результати ДНК тесту ще не готові…

— Не буде там збігу, — мовив Террі. — Це неможливо.

— Я б те саме сказав про відбитки пальців, — відповів Гові.

— А якщо його хтось підставив? — випалила Марсі. — Знаю, схоже на параною, проте…

Вона стенула плечима.

— Але навіщо? — запитав Гові. — Ось у чому питання. Вам не спадає на думку якась особа, яка заради цього пішла б на такі крайнощі?

Мейтленди поміркували, кожен — по свій бік потертого «перспексу», а тоді захитали головами.

— Мені теж, — сказав Гові. — У реальному житті нечасто відтворюються сюжети з романів Роберта Ладлама [87]. І менше з тим, у них є докази, які дали заарештувати тебе похапцем, про що, я певен, вони зараз уже шкодують. Я ось чого боюся — навіть якщо я витягну тебе з цієї машини, то все одно тінь машини за тобою тягтиметься.

— Я минулої ночі про це думав, — мовив Террі.

— А я й досі про це думаю, — зізналася Марсі.

Гові зчепив пальці й нахилився вперед.