Розділ «Шкода»

— Що, про того хлопця? Та нема чого розказувати. Як скінчився виступ, у сувенірну крамничку одразу повалив народ, а до мене тільки цівочка покупців дійшла. Ви ж розумієте чому, так?

Ралф похитав головою, намагаючись не втрачати терпіння. Він на щось натрапив, це точно, і гадав, сподівався, що його здогадки правильні.

— Ясна річ, що людям не хотілося втрачати місце в черзі, і всі вони вже мали нову книжку містера Кобена, тож читали її, поки чекали. Але ті три джентльмени таки зайшли до мене, й один із них, товстий такий, купив нову книжку Лізи Ґарднер [91] у твердій палітурці. Інші двоє просто дивилися. Потім у кіоск просунула голову якась пані, сказала, що готова, і вони пішли. Мабуть, по автографи.

— Але один із них, високий, виявив інтерес до тої книжки про округ Флінт.

— Так, проте мені здається, що в око йому впала саме згадка про тауншип Кеннінґ. Він таке як обмовився, що там довгий час жила його родина, так?

— Не знаю, — відповів Ралф. — Ви мені скажіть.

— Майже впевнена, що так. Він зняв із полички книжку, але коли побачив цінник — сімдесят дев’ять дев’яносто дев’ять, — то поклав її назад.

Бам! — ось воно.

— Книжку з того часу ніхто не дивився? Не знімав її з полиці, не крутив у руках?

— Оту? Та ви жартуєте.

Ралф повернувся до стелажів, став навпочіпки й узяв книжку в плівці. Він тримав її долонями за ребра. На обкла­динці була жовтувата фотографія якоїсь давньої поховальної процесії. Шестеро ковбоїв, усі в поношених капелюхах і з пістолетами в кобурах, несли до пильного цвинтаря дощату домовину. Пастир (також із пістолетом у кобурі) чекав на них у головах порожньої могили, тримаючи в руках Біблію.

Міз Левелл суттєво пожвавилась.

— Ви справді хочете її купити?

— Так.

— Ну, то давайте її сюди, щоб я просканувала цінник.

— Вам у руки — не дам.

Він підніс книжку ближче, щоб продавчиня дотягнулася до штрих-кода на плівці й просканувала.

— З вас вісімдесят чотири чотирнадцять із податками, але округлимо до вісімдесяти чотирьох.

Ралф обережно поставив книжку на кутик, щоби діста­ти кредитну картку. Потім запхав чек у нагрудну кишеню і знову підібрав книжку долонями за ребра, тримаючи її, мов чашу для причастя.

— Він крутив її в руках, — мовив Ралф, і не для того, щоб перепитати продавчиню, а щоб упевнитись у своїй щасливій знахідці. — Ви певні, що чоловік на фотокартці, яку я вам показував, брав до рук цю книжку?