Розділ «Шкода»

Уже на виїзді з під’їзної доріжки Гові опустив шибку й визирнув, щоб перемовитися з одним із офіцерів, які чергували біля оселі:

— У будинку лишилися Мейтлендові дівчата. Ви, хлопці, відповідаєте за те, щоб їх ніхто не турбував, домовились?

Копи нічого не відповіли, тільки дивилися на Гові з виразом — чи то байдужим, чи то ворожим. Марсі не могла зрозуміти, з яким саме, але схилялась до останнього.

Радість і полегшення, які вона відчула, подивившись те відео (Боже, благослови «Канал 81»), іще її не покинули, але перед будинком так само чатували телефургони, репортери розмахували мікрофонами.

Террі й досі сидів у в’язниці — «в окружній», як висловився Гові, який же це жахливий вираз, наче з якоїсь тужливої кантрі-пісні. Їхній будинок обшукували незнайомці, брали все, що в око впаде. Проте дерев’яні обличчя поліцейських і їхні нульові реакції були найгірші й хвилювали набагато більше, ніж світло телекамер і запитальні вигуки. Їхню родину поглинула бездушна машина. Гові казав, що все вийде на добре і ніякого лиха їм не буде, але цього поки що не відбувалося.

Ні, поки що ні.

Офіцерка із сонними очима нашвидкуруч обмацала Марсі, тоді наказала їй опустити сумочку в спеціальний пластиковий контейнер і пройти крізь металодетектор. Офіцерка також прийняла їхні водійські права, склала в пакети й почепила на коркову дошку поруч із багатьма іншими посвідками.

— Костюм із черевиками теж, місус [83].

Марсі передала.

— Коли я прийду завтра вранці, то він уже має бути в костюмі, чистенький-чепурненький, — сказав Гові й пройшов крізь металодетектор, який враз запищав.

— Ми обов’язково передамо це його дворецькому, — відказав офіцер по інший бік детектора. — А тепер дістаньте все, що лишилось у ваших кишенях, і спробуйте ще раз.

Як виявилося, проблему становила зв’язка ключів. Гові передав їх офіцерці й пройшов крізь детектор удруге.

— Я вже тисяч п’ять разів тут був, і щоразу забуваю про ключі, — сказав він Марсі. — Це, мабуть, якийсь фройдистський прикол.

Марсі знервовано всміхнулася й промовчала. У горлі пересохло, і вона вирішила, що як спробує щось сказати, то вийде тільки каркотіння.

Другий офіцер провів їх крізь одні двері, потім — інші. Марсі почула дитячий сміх і гомін дорослих розмов. Вони минули залу для відвідин, де на підлозі лежав коричневий промисловий килим. Діти гралися. Ув’язнені в коричневих робах розмовляли з дружинами, коханими, матерями. Кремезний чоловік, у якого по одній щоці «струменіла» вниз родима пляма, а на другій загоювався поріз, допомагав маленькій донечці переставляти меблі в ляльковому будинку.

«Усе це — сон, — подумала Марсі. — Надзвичайно правдоподібний сон. Я прокинусь біля Террі й розповім йому, що мені наснився кошмар, у якому його заарештували за вбивство. І ми разом над цим посміємося».

Якийсь в’язень, навіть не намагаючись приховати свій жест, показав на Марсі. Жінка, що сиділа поруч, вирячилася на неї, а потім заговорила до іншої жінки. Офіцер, який їх супроводжував, ніяк не міг упоратися з електронною карткою й відімкнути двері на протилежному кінці зали для відвідин, а Марсі все не могла прогнати думку, що він навмисне бабрається. Перш ніж клацнув замок і офіцер повів їх далі, на них, здавалося, витріщались уже геть усі. Навіть діти.

За дверима починався коридор, уздовж якого тягнулися маленькі кімнати, поділені чимось схожим на каламутне скло. В одній із кімнаток сидів Террі. Поглянувши на нього, побачивши, що він неначе тоне в тій завеликій коричневій робі, Марсі заплакала. Вона стала по свій бік кабінки й подивилася на чоловіка крізь матеріал, що був не звичайним склом, а товстим листом перспексу [84]. Жінка поклала на перегородку руку, розчепірила пальці, і Террі зробив те саме. У склі виднілося перфороване коло, як у старих телефонних слухавках, і туди треба було говорити.

— Не плач, люба. Якщо не перестанеш, я сам заплачу. І сідай.

Марсі сіла, а Гові примостився на лаву до неї.