Розділ «Шкода»

— Зняв її з полиці й сказав, що ту світлину зроблено в тауншипі Кеннінґ. Потім поглянув на ціну й поклав назад. Усе, як я вам казала. Це що, речдок якийсь?

— Не знаю, — відповів Ралф, позираючи на давніх скорботних, що прикрашали обкладинку. — Але незабаром дізнаюся.

Тіло Френка Пітерсона було видане «Похоронному бюро братів Донеллі» в четвер після обіду. Про це домовлялася Арлін Пітерсон — про це та все інше, включно з некрологом, квітами, задушною службою на п’ятничний ранок, власне похованням, надгробною промовою і поминальною вечерею для родичів і друзів у суботу. Хто, як не Арлін, мав цим займатися. Навіть за кращих часів із Фреда не було пуття в організації таких соціальних заходів.

«Та цього разу саме мені доведеться це робити, — сказав собі Фред, коли вони з Оллі повернулися додому з лікарні. — Мені, бо нікого іншого не лишилося. І той хлопець із Донеллі мені допоможе. Вони ж у цьому профі». Тільки як він мав платити за другий похорон, отак одразу після першого? Чи покриє це страховка? Він не знав. Усім цим також опікувалась Арлін. У них була домовленість: він заробляв гроші, а вона оплачувала рахунки. Доведеться поритися в її столі, пошукати документи зі страхової компанії. Від одної цієї думки на Фреда навалилася втома.

Вони сіли у вітальні. Оллі ввімкнув телевізор. Передавали футбольний матч. Вони трохи подивилися, хоча насправді їм обом було байдуже до гри — вони більше цікавились американським футболом. Зрештою, Фред підвівся, поплентався в коридор і повернувся зі старою червоною адресною книжкою, що належала Арлін. Прогортав до літери «Д» і, так, ось контакти «Братів Донеллі», тільки зазвичай охайний почерк Арлін був нетвердим, але як інакше? Вона б не стала записувати номер похоронного бюро до смерті Френка, правда? Пітерсони ще мали прожити багато років, перш ніж хвилюватися про поховальні обря­ди. Багато років.

Фред дивився на цю адресну книжку, на вицвілу й потерту червону шкіру, і згадував усі ці випадки, коли він бачив її в руках дружини, коли вона, ще за старих часів, переписувала адреси з конвертів, а останніми роками занотовувала їх з інтернету. Фред заплакав.

— Я не можу, — сказав він. — Просто не можу. Отак одразу після Френкі.

Спортивний коментатор заволав «ГОЛ!», і гравці в червоних майках почали стрибати один на одного. Оллі вимкнув телевізор і простягнув руку.

— Я цим займусь.

Фред поглянув на сина. Із почервонілих очей батька лилися сльози. Оллі кивнув.

— Усе гаразд, тату. Серйозно. Я про все подбаю. А ти йди нагору і приляж, добре?

І хоч Фред усвідомлював, що, певно, це якось неправильно — полишати свого сімнадцятирічного сина сам на сам із таким тягарем, — але саме так і вчинив. Пообіцяв собі, що згодом розділить цю тяготу, та зараз йому треба було здрімнути. Він справді дуже втомився.

Тої неділі Алек Пеллі й сам крутився у сімейних справах аж до третьої тридцять. До «Шератону» в Кеп-Сіті він дістався тільки після п’ятої, але вечірнє сонце так само пропікало дірку в небі. Він зупинився біля готелю на розвертальному майданчику, сунув паркувальникові десятку й наказав йому тримати автівку поблизу. Лоретт Левелл у своєму газетному кіоску знову перебирала прикраси. Алек там не затримався. Вийшовши надвір, він похилився на свій «експло­рер» і зателефонував Гові Ґолду.

— Я випередив Андерсона із записами з камер спостереження, плюс те відео з «Каналу 81», але він перший дістався книжки. І купив її. Мабуть, це можна назвати поразкою.

— Бляха, — відповів Гові. — Як він узагалі про неї дізнався?

— Не думаю, що він знав. Певно, це просто везіння на додачу до старожитньої поліцейської справи. Жінка, яка працює в кіоску, сказала, що в день лекції Кобена цю книжку взяв до рук один чоловік, тоді побачив цінник, майже вісімдесят баксів, і поклав її назад на поличку. Здається, вона не в курсі, що то був Мейтленд, мабуть, новин не дивиться. Вона розповіла про це Андерсону, і той купив книжку. Ще сказала, що він пішов, тримаючи книжку за краї, долонями.

— Сподівається зняти відбитки, що не належатимуть Террі, — сказав Гові, — і таким чином знайти доказ, що чоловік, який брав книжку до рук, — то не Террі. Але нічого в нього не вийде. Бозна-скільки ще людей брало й роздивлялося ту книжку.

— Та пані з газетного кіоску з тобою б не погодилася. Каже, що цей фоліант місяцями ніхто не знімав зі стелажа.

— Байдуже.

Здавалось, Гові не дуже через це переймався, тож Алек тепер мусив перейматися за них обох. Не яка біда, та все одно. Невеличкий недолік у справі, що обіцяла вийти гарною, мов картина в музеї. Імовірний недолік — нагадав собі Алек. Гові його легко виправить, а присяжні не звертають особливої уваги на брак речдоків.