Розділ «Шкода»

— Ух! — вигукнув Фред і сів, коли Оллі потрусив його за плече. — Що?

Тоді він побачив лікаря, який знімав свою хірургічну шапочку, вивільняючи копицю мокрого коричневого волосся.

— Джентльмени, з великим жалем мушу повідомити, що місіс Пітерсон померла. Ми з усіх сил намагалися її врятувати, і спершу мені здавалося, що в нас усе вийде, але ураження виявилося надто серйозним. Знову ж таки — мені дуже, дуже шкода.

Якусь мить Фред дивився на нього, не в змозі повірити, а тоді видав крик. Дівчина з кучерявим волоссям розплющила очі й витріщилася на Фреда. Дитина з температурою зіщулилась.

«Шкода, — подумав Оллі. — Це слово дня. Ще минулого тижня ми були родиною, а тепер лишились тільки я і тато. Шкода — і правда влучне слово. Ідеально пасує, іншого такого не підбереш».

Фред плакав, сховавши обличчя в долонях. Оллі пригорнув батька до себе й обійняв.

За ланчем Марсі й дівчатка ледь поколупали їжу, а тоді Марсі пішла у спальню досліджувати ту частину шафи, що належала Террі. У їхній парі він був повноправною половинкою, проте його одяг займав лише чверть місця. Террі працював викладачем англійської, тренером із бейсболу й американського футболу, шукав джерела фінансування, коли потрібні були кошти на проекти (а так траплялось майже повсякчас), а ще він був чоловіком і батьком. Усі ремесла йшли йому в руку, але гроші приносило тільки викладання, тож вишуканого одягу було зовсім небагато. Найкращим виявився синій костюм, він підкреслював колір очей Террі, але вже починав зношуватися, і жоден експерт із чоловічої моди не поплутав би його «Бріоні» [82]. Костюм купили в стоковій крамниці чотири роки тому. Марсі зітхнула, вийняла його з шафи, додала білу сорочку й темно-синю краватку. Почала складати одяг у дорожній чохол, коли в двері подзвонили.

Це був Гові, у прикиді на порядок кращому за той, який Марсі щойно спакувала. Гові швиденько обійняв дівчат і чмокнув Марсі в щічку.

— Ви приведете тата додому? — спитала Ґрейсі.

— Не сьогодні, але скоро, — сказав він, беручи чохол з одягом. — Марсі, де взуття?

— Ой, Господи, — відповіла вона. — От я шлапак.

Чорні черевики годилися, та їх треба було натерти. А часу вже не лишалося. Вона склала взуття в торбу і повернулася до вітальні.

— Окей, я готова.

— Гаразд. Крокуй бадьоро і не звертай уваги на койотів. Дівчатка, поки мама не повернеться, тримайте двері на замку й не відповідайте на дзвінки, якщо номер незнайомий. Зрозуміли?

— З нами все буде добре, — сказала Сара.

Та вигляд у неї був не дуже. Тут усі виглядали не дуже. Марсі загадалася, чи можуть малі дівчатка скидати за ніч стільки ваги. Звісно що ні.

— Ну, поїхали, — весело проклекотів Гові.

Вони вийшли з дому. Гові ніс костюм, а Марсі — черевики. Репортери знову згуртувалися на краю моріжка.

— Місіс Мейтленд, ви вже говорили з чоловіком? Що вам сказали в поліції? Містере Ґолд, Террі Мейтленд відповів на звинувачення? Ви домагатиметесь, щоб його випустили під заставу?

— Наразі я нічого не можу вам повідомити, — промовив Гові та з кам’яним обличчям повів Марсі до свого «ескалада» крізь сяйво телепрожекторів (яких, як подумала Марсі, аж ніяк не було потреби вмикати такого сонячного лип­невого дня).