Розділ «Bienvenidos a Tejas [221]»

— Це дуже ласкаво з твого боку.

— Ніяка це не ласка. Ти краща за Бетсі Ріґґінз і набагато краща за те порожнє місце на ім’я Джек Госкінз. Він скоро має вийти на пенсію, і якби я розпоряджався робочими місцями, то саме ти отримала б його посаду.

Голлі захитала головою, та все одно всміхалася.

— Утікачі з-під застави, викрадені автівки та загублені песики — цього мені вистачить. Я не хочу брати участь у розслідуванні чергового вбивства.

Ралф підвівся.

— Час тобі повертатися до себе в номер і заплющувати очка. Якщо ти ні в чому не помилилася, то завтра на нас чекає день у стилі Джона Вейна [248].

— За хвилинку. Я не тільки через це прийшла. Краще сядь.

Хоч зараз Голлі була набагато сильніша, ніж того дня, коли їй випала величезна й щаслива удача познайомитися з Біллом Годжесом, вона все одно ще не звикла вказувати людям, що їм варто змінити поведінку чи що вони абсолютно й цілковито помиляються. Та, молодша, жінка була переляканою, забитою мишкою, яка інколи думала, що найкращий спосіб позбавитися відчуття жаху, неадекватності та неугавного сорому — це суїцид. Протягом усього того дня, коли Білл присів поруч із нею за похоронним бюро, у яке вона просто не мала сил зайти, її огортав гострий смуток, наче вона втратила щось неймовірно важливе. Не просто сумочку чи кредитку, а саме життя, яким би вона могла жити, якби все було трохи інакше, якби Бог заклав у її систему хоч на дрібку більше якогось важливого хімічного елемента.

«Схоже, ти дещо загубила, — сказав тоді Білл, хоч насправді він нічого не казав. — Ось, поклади собі назад до кишені».

Тепер Білл помер і поруч був чоловік, багато в чому схожий на Білла: розумом, рідкісними спалахами доброго гумору та, що найголовніше, завзяттям. Голлі була певна, що він би сподобався Біллу, бо детектив Ралф Андерсон так само вважав, що кожну справу треба доводити до кінця.

Але були й відмінності, не лише те, що Ралф був на три­дцять років молодший від Білла, коли той помер. Ралф припустився жахливої помилки, привселюдно заарештувавши Террі Мейтленда, і тільки потім усвідомив справжні масштаби цієї справи. Це — лиш одна з відмінностей і, певно, не найважливіша, як би він цим тепер не переймався.

«Господи, допоможи мені сказати йому те, що треба сказати, бо це — мій єдиний шанс. І хай він мене почує. Прошу, Господи, хай він мене почує».

— Щоразу, як хтось із вас говорить про чужинця, то це завжди умовний спосіб, — сказала вона.

— Я не певен, що розумію тебе, Голлі.

— А я гадаю, що розумієш. «Якщо він існує. Припустімо, що він існує. За умови, що він існує».

Ралф мовчав.

— До інших байдуже, але мені треба, щоб повірив ти, Ралфе. Треба, щоб ти повірив. Я вірю, але одної мене замало.

— Голлі…

— Ні, — гаряче відказала вона. — Ні. Вислухай мене. Розумію, схоже на маячню. Але чи ідея про El Cuco для тебе більш незбагненна, ніж усі ті страшні речі, які кояться у світі? Я не про стихійні лиха чи нещасні випадки, я говорю про вчинки деяких людей. Чи не був Тед Банді просто різновидом El Cuco, перевертнем, який вдягав одне обличчя перед своїми знайомими, а друге — перед жінками, яких убивав? Останнє, що бачили ті жінки, — це те друге обличчя, внутрішнє, обличчя El Cuco. І він не один. Вони поміж нас. Ти це знаєш. Вони наче прибульці. Чудовиська поза межами нашого розуміння. І в них ти віриш. Запроторив декількох за ґрати, може, навіть був присутній на страті.

Ралф мовчав і міркував над почутим.