Розділ «Bienvenidos a Tejas [221]»

— А тепер він став мною, — мовив Болтон. — Така ваша гадка. І все, що йому для цього знадобилося, — це трохи моєї крові. Він що, її випив?

Ніхто йому не відповів, але Ралф мов наяву побачив, як істота в подобі Террі Мейтленда саме так і зробила. До жаху ясно це побачив. Ось як глибоко ця маячня проникла йому в голову.

— І це він тут був минулої ночі, чаївся біля будинку?

— Може, не у фізичному плані, — сказала Голлі, — і, може, він іще не до кінця набрав вашої подоби. Найімовірніше, процес перетворення триває й досі.

— Може, він придивлявся до цієї місцини, — припустив Юн.

«Може, він намагався щось про нас довідатись, — подумав Ралф. — І якщо так, то йому це вдалося. Бо Клод знав про наш приїзд».

— То що буде зараз? — спитала Лаві. — Він уб’є ще одного чи двох дітлахів у Плейнвіллі чи Остіні та спробує підладити все так, щоб звинуватили мого хлопчика?

— Не думаю, — відповіла Голлі. — Сумніваюсь, що він набрався достатньо сил. Між Гітом Голмзом і Террі Мейтлендом минуло кілька місяців. І він… не сидів без діла.

— І є ще один аспект, — додав Юн. — Практичний. У цій частині країни для нього заспекотно. Якщо він тямущий — а певно, так і є, раз він зумів так довго проіснувати, — то вирішить, що треба рушити далі.

Це було схоже на правду. Ралф уявив, як цей чужинець Голлі садить м’язисте тіло й обличчя Клода Болтона на автобус чи потяг до Остіна та прямує на золотавий Захід. Наприклад, у Лас-Веґас. Чи Лос-Анджелес. Де може статися чергова випадкова зустріч із чоловіком (або навіть жінкою — хтозна) і проллється ще трохи крові. Ще одна ланка в ланцюжку.

З нагрудної кишені Юна долинули початкові акорди «Baila Esta Cumbia» Селени [234]. Лейтенант був наче дивом уражений. Клод вишкірився.

— О так. Навіть тут у нас є покриття. Двадцять перше століття, чоловіче.

Юн дістав телефон, поглянув на екран і мовив:

— Поліцейське управління округу Монтґомері. Треба відповісти. Перепрошую.

Голлі теж набула здивованого, навіть наполоханого вигляду, коли Юн прийняв виклик і пішов на ґанок зі словами «Алло, лейтенант Сабло слухає». Жінка також перепросила й рушила за ним.

— Мабуть, це щодо… — почав Гові.

Ралф похитав головою, хоч сам не знав, чому. Принаймні не свідомо.

— А де цей округ Монтґомері? — спитав Клод.

— В Аризоні, — відповів Ралф, випередивши Гові й Алека. — Це в іншій справі. З нашою ніяк не пов’язано.

— Ну, а з нашою ми що збираємося робити? — поці­кавилася Лаві. — Ви маєте хоч якесь уявлення, як піймати цього хлопа? У мене, окрім сина, нікого немає, самі розумієте.