Розділ «Bienvenidos a Tejas [221]»

— І як ви зараз почуваєтесь? — спитала Голлі в Клода.

Він зітхнув і потер щоку — почулося шкряботіння щетини об долоню.

— Якось не при собі. У бабая я припинив вірити приблизно в той самий час, коли і в Санта-Клауса, але зараз почуваюся погано, мов параноїк. Так само, як коли на кокаїні сидів. То цей чоловік на мене полює? Ви справді так вважаєте?

Він по черзі зазирнув кожному у вічі. Відповіла йому Голлі.

— Я так вважаю, — сказала вона.

Вони замислились і трохи помовчали. Тоді заговорила Лаві:

— El Cuco, так ти його назвала? — спитала вона Голлі.

— Так.

Стара закивала, постукуючи набряклими від артриту пальцями по кисневому балону.

— Коли я була малою, мексиканські дітлахи називали його Cucuy, а англо-американські — Кукі, Чукі або просто Чук. У мене навіть ‘люстрована книжка малася про цього паразита.

— Ручаюся, що в мене була така сама, — сказав Юн. — Abuela подарувала. Велетень з єдиним великим червоним вухом?

— Sí, mi amigo [230], — Лаві дістала сигарети й запалила собі одну. Випустила дим, закашлялась і повела далі: — У тому оповіданні було три сестри. Молодша готувала, прибирала і виконувала всю хатню роботу. Дві старші були ліниві й постійно з неї глузували. Тоді прийшов El Cucuy. Двері були замкнені, але він прикинувся їхнім papi, тож дівчата його впустили. Він забрав старших сестер, щоб їх провчити. А хорошу, яка тяжко працювала, залишив таткові, який сам-один ростив дівчат. Пам’ятаєш?

— Авжеж, — сказав Юн. — Казки з дитинства не забуваються. За тою оповідкою El Cucuy мав би бути позитивним персонажем, але я тільки й пам’ятаю, як лякався, коли він тягнув дівчат до себе в гірську печеру. Las niñas lloraban y le rogaban que las soltara. Малі дівчатка плакали і благали, щоб він їх відпустив.

— Так, — сказала Лаві. — І, врешті-решт, він таки відпустив, і погані дівчатка помінялися на краще. Це за версією тої книжки з казками. Але справжній cucuy ніколи не відпуска’ дітей, скі’ки б вони не плакали й не благали. Ви всі це знаєте, правда? Бачили, на що він здатен.

— Отже, ви теж у це вірите, — сказав Гові.

Лаві стенула плечима.

— Як кажуть, quien sabe? [231] Чи вірила я колись в el chupa­cabra? [232] Чи як старі los indios [233] називають того козосмока? — Лаві хмикнула. — Не більше вірю, ніж у снігову людину. Та все одно у світі є багато дивного. Колись, це було на Страсну п’ятницю в церкві Святого причастя на Ґалвестон-стрит, я бачила, як статуя Діви Марії плаче кривавими слізьми. Ми всі те бачили. Згодом отець Джоукім сказав, що їй на обличчя натекла іржа з карниза, та ми всі знали, що це не так. Й отець теж знав. По очах було видно, — вона перевела погляд на Голлі. — Ти казала, що й сама багато чого перебачила.

— Так, — тихо відповіла Голлі. — У щось таке я вірю. Може, то і не традиційний El Cuco, та чи це та сама істота, на якій ґрунтуються легенди? Гадаю, що так.

— Той хлопчик і дівчатка, про яких ти розповідала, він пив їхню кров і їв їхню плоть? Цей чужинець?

— Є така ймовірність, — сказав Алек. — Судячи з місць скоєння злочину, це можливо.