Розділ ««Мейсіз» ділиться секретами з «Ґімблз»»

Марсі щось дуже тихо прошепотіла. Мабуть, «Господи».

— Це ж він, чи не так? — спитав Семюелз. — Це Голмз. Спостерігає за ними.

Юн кивнув.

— За даними поліції, той співробітник був останнім, хто бачив Ембер і Джолін живими. Та вони потрапили в об’єк­тив ще принаймні одної камери.

Він клікнув, і на екрані конференц-зали з’явився новий стоп-кадр, уже з іншої камери відеоспостереження. Електронне вічко націлилось на острівець із бензоколонками. У кутку зазначені час і дата: 12:19, 23 квітня. Голлі подумала, що медсестра-інформатор згадувала в розмові саме цей знімок. Кенді Вілсон припускала, що, найпевніше, автівка на фото — це позашляховик Голмза — «шеві тахо», «увесь такий наворочений», та вона помилялася. Кадр захопив Гіта Голмза на півкроці — чоловік ішов до вантажного автофургона з написом «ЛАНДШАФТНИЙ ДИЗАЙН І БАСЕЙНИ В ДЕЙТОНІ» на боці. Певно, розплатившись за пальне, він вертався до фургона, тримаючи в кожній руці по содовій. Крізь вікно на водійському місці по них тягнулася Ембер, старша з двох сестер Говард.

— Коли цю вантажівку викрали? — спитав Ралф.

— Чотирнадцятого квітня, — відповів Юн.

— Він десь її переховував, поки не достиг. А це означає, що злочин був спланований.

— Схоже на те, — погодилася Джинні. — А ці дівчатка просто… сіли до нього в машину?

Юн стенув плечима.

— Знову ж таки, не хочу перекладати провину на жертв, бо таких малих дітей не можна винити за непомірковані вчинки, але, судячи з цієї фотографії, вони дійсно перебували з ним із власної волі, принаймні спершу. Місіс Говард розповіла сержанту Гайсміту, що старша сестра мала за звичай «кататися на попутках», коли хотіла кудись дістатися. Попри те, що їй неодноразово пояснювали, як це небезпечно.

Голлі подумала, що ці два знімки з камер спостереження оповідають одну просту історію. Чужинець побачив, як дівчат відмовились обслуговувати в продуктовому, і запропонував їм купити содову й шоколад у найближчій крамниці, коли заправиться. Після того він міг пообіцяти, що відвезе їх додому чи в якесь інше місце, куди вони хотіли поїхати. Такий собі добрий дядечко, який помагає двом дівчаткам-прогульницям, — чорт забирай, він же й сам колись був молодим.

— Наступного разу Голмза бачили невдовзі після шостої вечора, — продовжив Юн. — Це сталося у ресторані «Ваффл Хауз» на околиці Дейтона. Обличчя, руки й сорочка в нього були вимазані кров’ю. Офіціантці та кухарю при буфеті він пояснив, що то в нього з носа заюшило, і пішов до вбиральні вмиватися. Коли вийшов, то замовив собі їжу на винос. А коли полишав заклад, то кухар з офіціанткою побачили, що краплі крові в нього є і на сорочці зі спини, а також на сідницях джинсів, тому його історія видалася не такою правдоподібною — як не забувати, що в більшості з нас ніс таки попереду. Офіціантка записала його номерні знаки й зателефонувала в поліцію. Пізніше обоє з шістьох запропонованих фотографій вибрали Голмза. Таке руде волосся ні з чим не сплутаєш.

— І він так само був за кермом вантажівки, коли заїхав у «Ваффл Хауз»? — спитав Ралф.

— Угу. Покинутий автофургон знайшли на громадській парковці Дейтона невдовзі після того, як виявили тіла дів­чат. На задніх сидіннях було багато крові, повсюди відбитки пальців сестер і Голмза. Деякі поставлені кров’ю. Знову ж таки, дуже нагадує справу Френка Пітерсона. Власне, до болю схоже.

— На якій відстані від його оселі в Ріджисі знайшли автофургон? — спитала Голлі.

— Менш ніж за півмилі. Поліцейська гіпотеза полягає в тому, що він його покинув, прийшов додому пішки, перевдягнув закривавлений одяг і зготував матусі смачну вечерю. У поліції практично одразу отримали збіг за відбитками, але кілька днів пішло на те, щоб побороти бюрократичну тяганину й дізнатися його ім’я.

— Бо єдиний арешт Голмза, оте катання на викраденому автомобілі, стався ще тоді, коли він був неповнолітнім, — здогадався Ралф.

— Sí, señor [205]. Двадцять шостого квітня Голмз подався до клініки розладів пам’яті Гейсмана. Коли чергова, міс Джун Келлі, поцікавилася, що він робить у лікарні під час відпустки, Голмз відповів, що прийшов забрати деякі речі зі своєї шафки і заразом провідати пару пацієнтів. Місіс Келлі це видалося дивним, оскільки шафки мають тільки медсестри, а санітари тримають речі в пластикових контейнерах, що стоять у підсобці. До того ж санітарам із першого ж дня роботи пояснюють, що платоспроможних клієнтів у них прийнято називати «пожильцями», а сам Голмз зазвичай звертався до них як до «хлопчиків» і «дівчаток». Такий собі дружній підхід. Менше з тим, один із «хлопчиків», якого він тоді провідав, виявився батьком Террі Мейтленда, і в його ванній кімнаті поліцейські знайшли біляві волосини. Волосини, що, як встановила криміналістична експертиза, належали Джолін Говард.

— Збіса вдала знахідка, — сказав Ралф. — І що, ніхто не припустив, що волосини міг хтось підкинути?