Розділ ««Мейсіз» ділиться секретами з «Ґімблз»»

Старий, який сидів на лаві в Тротвудському громадському парку, радо розповів Голлі, як пройти до місця, де знайшли тіла «тих нещасних дівочок». Звідси недалеко, як він сказав, і вона одразу зрозуміє, що дісталася туди, куди треба.

Так і було.

Голлі припаркувалася, вийшла з авто й затопила погляд у яр, що його скорботні (і любителі гострих відчуттів, які маскувалися під скорботних) спробували перетворити на святилище. Блискотливі листівки, на яких переважали слова на кшталт «ЖАЛЬ» і «РАЙ». Повітряні кульки — деякі вже здувалися, деякі були нові й свіжі, хоч тіла Ембер і Джолін Говард віднайшли три місяці тому. Статуетка Марії, що її якийсь дотепник прикрасив вусами. Плюшеве ведмежа, від якого Голлі морозом всипало. Пухке коричневе тіло іграшки вже вкрилося пліснявою.

Вона підвела свій айпед і зробила знімок.

Тут не було і подмуху того запаху, який Голлі відчула (чи уявила, що відчула) на кладовищі, але вона не сумнівалася, що після того, як знайшли тіла Ембер і Джолін, злочинець викроїв час для відвідин цього місця — щоб, наче високоякісним, витриманим бургундським, посмакувати горем пілігримів у цьому імпровізованому святилищі. А також збудженням тих небагатьох (насправді одиниць, але ці одиниці завжди з’являються), які приходили сюди поміркувати, як воно — чинити так, як було вчинено з Говардовими дівчатами, як воно — чути їхні крики.

«Так, ти приходив, але не зарано. Тоді, коли вже не привернув би зайвої уваги, як сталося того дня, коли брат Френка Пітерсона застрелив Террі Мейтленда», — подумала вона.

— Тільки цього разу ти не зміг утриматись, еге ж? — пробурмотіла Голлі. — Так само як голодний не зміг би втри­матися від обіду на День подяки, з усіма тими окрайками та зрізочками.

Перед «пріусом» Голлі зупинився мінівен. З одного боку бампера стояла наліпка зі словами «МАТУСИНЕ ТАКСІ». З іншого боку — теж наліпка: «Я ЗА ДРУГУ ПОПРАВКУ [199] І Я ХОДЖУ НА ВИБОРИ». Жінка, яка вийшла з мінівену — пухкенька, гарненька, добре вдягнена, — мала трохи більше тридцяти років. У руках вона несла букет квітів. Жінка опустилася навколішки й поклала його поруч із дерев’яним хрестом, де з одного боку поперечини було написано «МАЛІ ДІВЧАТКА», а з другого — «З ІСУСОМ». Вона підвелася.

— Журба бере, правда? — звернулася жінка до Голлі.

— Так.

— Я християнка, але рада, що чоловік, який це наробив, уже помер. Рада. І рада, що він у пеклі. Недобре таке думати, еге ж?

— Він не в пеклі, — відказала Голлі.

Жінка відсахнулася, наче їй ляпаса дали.

— Він зчинив пекло на землі, — мовила Ґібні.

Голлі поїхала до аеропорту Дейтона. Вона вже трохи запізнювалась, але втрималася від спокуси перевищити обмеження швидкості. Закони не просто так писані.

Переліт місцевими авіалініями («Бляшанками», як їх колись називав Білл) мав свої переваги. По-перше, останній рейс мав доправити її в аеродром Кіова в окрузі Флінт, скасувавши таким чином поїздку на сімдесят миль із Кеп-Сіті. До того ж подорож із пересадками надала Голлі можливість не відриватися від досліджень. У короткі проміжки між рейсами вона під’єднувалася до вай-фаю в аеропортах і завантажувала якомога швидше і якомога більше інформації. Під час самих перельотів вона читала те, що встигла завантажити, прудко і з навіженою зосередженістю гортала тексти, так що на другому рейсі майже не звернула уваги на відчайдушні крики, коли турбогвинтовий літак на тридцять місць потрапив у повітряну яму й сягнув униз, мов ліфт.

Вона прибула до місця призначення з невеличким п’яти­хвилинним запізненням і, взявши максимальне прискорення, першою дісталася пункту прокату автомобілів «Гертц», заробивши тим самим прикрий погляд від переобтяженого комівояжера, якого обігнала одним вирішальним ривком. Уже дорогою до міста Голлі збагнула, що часу лишається впритул, тож піддалася спокусі й перевищила ліміт швидкості. Усього на п’ять миль на годину.

— Це вона. Не інакше.

Гові Ґолд та Алек Пеллі стояли перед будівлею, де Гові винаймав собі офісні приміщення. Адвокат показував на худорляву жінку в сірому діловому костюмі й білій блузці; жінка квапилася підтюпцем по тротуару, велика містка торба билася об її худеньке стегно. Коротке волосся обрамляло маленьке обличчя, сивуваті пасма ледь не затуляли брів. На губах лишилися збляклі сліди помади, але іншого макіяжу не було. Сонце вже сідало, та під кінець дня спека ще трималася, і по одній щоці в жінки стікав струменець поту.

— Міз Ґібні? — спитав Гові, зробивши крок уперед.