Розділ ««Мейсіз» ділиться секретами з «Ґімблз»»

Андерсон схрестив на грудях руки й нічого не відповів. Дружина поклала йому долоню на плече та прошепотіла щось, для чужих вух не призначене. Андерсон кивнув.

— Оголошую наше засідання відкритим, — сказав містер Ґолд. — Порядку денного в мене немає, та, може, наша гостя згодиться розпочати. Це Голлі Ґібні, приватний детектив, яку Алек найняв розслідувати Дейтонський бік нашої справи, якщо припустити, що два випадки дійсно-таки пов’язані. Це одне з тих питань, яке ми сьогодні можемо з’ясувати.

— Я не приватний детектив, — заперечила Голлі. — Ліцензія приватного слідчого є тільки в мого партнера, Пітера Гантлі. Наша компанія в основному займається пошуком викрадених автівок і боржників-неплатників. Вряди-годи беремося за кримінальні справи — несерйозні, щоб нас поліція не насварила. Ще нам, наприклад, щастить зі зник­лими домашніми улюбленцями.

Резюме прозвучало непереконливо, і Голлі відчула, як до обличчя прибуває кров.

— Міз Ґібні трохи применшує свої заслуги, — сказав Алек. — Наскільки я знаю, за вашої участі присочили злісного втікача на ім’я Морріс Белламі.

— Цією справою займався мій партнер, — мовила Голлі. — Мій перший партнер. Білл Годжес. Він уже помер, містере Пеллі… Алек… як вам відомо.

— Так, — відповів Алек. — Прийміть мої співчуття.

Латиноамериканець, якого детектив Андерсон представив як Юнеля Сабло з Поліції штату, прочистив горло.

— Здається, — мовив він, — що ви з містером Годжесом також були залучені до справи про тероризм і масове вбивство за допомогою транспортного засобу. За участі молодика на ім’я Гартсфілд. І ви, міз Ґібні, особисто зупинили його, перш ніж він зумів підірвати концертний зал, повний-повнісінький глядачів. Цей вибух міг забрати життя кількох тисяч хлопців і дівчат.

Столом пронісся шепіт. Голлі відчула, як обличчя червоніє ще дужче. Як би вона хотіла розповісти їм, що нічого в неї не вийшло, що вона лиш на деякий час призупинила гоміцидні амбіції Брейді, що перш ніж спинитися назав­жди, він повернувся та спричинив ще більше смертей. Та для таких зізнань це був невдалий час і невдале місце.

Лейтенант Сабло ще не закінчив:

— Якщо правильно пам’ятаю, ви за це отримали подяку від міста?

— Власне, ми втрьох отримали подяку, але вона звелася до золотого ключа й десяти років безкоштовного проїзду в автобусі, — вона оглянула присутніх і невдоволено відмітила, що й досі червоніє, мов шістнадцятирічна дівчинка. — Це було давно. А щодо теперішньої справи, я б радше залишила свій звіт наостанок. Як і висновки.

— Наче останній розділ у тих старих британських «злочинах у замкненій кімнаті» [202], — усміхаючись, мовив містер Ґолд. — Ми всі розповімо, що знаємо, а тоді ви встанете й приголомшите нас поясненням, хто це зробив і як.

— Бажаю успіху, — сказав Білл Семюелз. — У мене від одної думки про справу Пітерсона голова болить.

— Думаю, що в нас є більшість фрагментів цієї головоломки, — мовила Голлі, — але не думаю, що всі їх чесно виклали на стіл, навіть зараз. І я безперестанку згадую… хоч це вам може видатися смішним… одну стару промовку про те, що «Мейсіз» не ділиться секретами з «Ґімблз». Та оскільки тут присутні і «Мейсіз», і «Ґімблз»…

— Уже не говорячи про «Сакс», «Норстормз» і «Нідлес Маркап», — кинув Гові, та побачивши вираз на обличчі Голлі, додав: — Я над вами не потішаюся, міз Ґібні, а погоджуюся. Викладаємо все на стіл. Хто перший?

— Нехай Юн починає, — сказав Андерсон. — Бо ж я в адміністративній відпустці.

Юн поставив на стіл свою сумку й дістав із неї ноутбук.

— Містере Ґолд, не покажете, як користуватися цим проектором?