Розділ ««Мейсіз» ділиться секретами з «Ґімблз»»

— На мою думку — усього кілька тижнів, максимум — місяців. І деякий час, наприклад, протягом процесу перетворення з Террі Мейтленда на Клода Болтона, його обличчя дійсно може нагадувати ліпнину з «Плей-Доу», — Голлі повернула голову та глянула просто на Ралфа. Як виявилось, тримати погляд було важко, та інколи без цього не обійтись. — Або так, наче він серйозно постраждав під час пожежі.

— Я на таке не поведусь, — відповів Ралф. — І це ще м’яко кажучи.

— Тоді чому того обгорілого чоловіка не було на жодному відео? — спитала Джинні.

— Не знаю, — Ралф зітхнув.

— У більшості легенд є дрібка правди, та цілком правдивими їх назвати не можна, якщо ви мене розумієте, — сказала Голлі. — За переказами, El Cuco існує завдяки крові й плоті, як вампір, але я гадаю, що це створіння також живиться негативними емоціями. Духовною кров’ю, так би мовити, — вона повернулася до Марсі. — Він казав вашій дочці, що радіє, коли вона нещасна й сумна. Думаю, що це правда. Думаю, що він їв її смуток.

— І мій, — сказала Марсі. — І Сари.

— Не кажу, що так воно і є, аж ніяк не кажу, проте родина Пітерсонів уписується в цей сценарій, чи не так? — заговорив Гові. — Винищено всіх, окрім батька, і той у стійкому вегетативному стані. Якщо ця істота живиться нещастям, такий собі пожирач смутку замість пожирача гріхів [213], то родина Пітерсонів для неї — самий смак.

— А згадайте той цирк на дроті біля суду, — вставив Юн. — Якби й справді існував такий монстр, що живиться негативними емоціями, то це для нього — як обід на День подяки.

— Люди, ви самі себе чуєте? — спитав Ралф. — Серйозно, чуєте?

— Отямся, — різко відказав Юн, і Ралф кліпнув, мов йому дали ляпаса. — Я розумію, як це неправдоподібно, ми всі розуміємо, і не треба нам цього пояснювати, наче ти — єдиний при здоровому глузді чоловік у психушці. Але в цій справі є такі речі, що лежать далеко за межами нашого досвіду. І той чоловік біля суду, який не відбився на жодній відеоплівці, — тільки частинка цієї химерії.

Ралф відчув, як до обличчя приливає кров, але змовчав і проковтнув цей закид.

— Треба припинити опиратися на кожному кроці, ese. Знаю, тобі не до вподоби ця головоломка, та й мені так само, але визнай, що пазли складаються. Тут є певна послідовність. І веде вона від Гіта Голмза до Террі Мейтленда, а він нього — до Клода Болтона.

— Ми знаємо, де наразі перебуває Клод Болтон, — сказав Алек. — Гадаю, наступним логічним кроком має бути поїздка до Техасу, щоб поговорити з ним.

— Навіщо, Бога ради? — спитала Джинні. — Тільки сього­дні вранці я бачила чоловіка, схожого на нього, тут!

— Це треба обговорити, — сказала Голлі, — але спершу я хочу дещо запитати в місіс Мейтленд. Де поховано вашого чоловіка?

Марсі збентежилась.

— Де?.. Ну, тут. У місті. На Меморіальному кладовищі. Ми не… ви розумієте… ні до чого такого не були готові. Чого б? Террі мало б виповнитися сорок аж у грудні… ми гадали, в нас попереду ще довгі роки… що ми заслуговуємо на ці довгі роки, як і будь-які інші люди, які живуть праведним життям…

Джинні дістала з сумочки носовичок і передала його Марсі, яка повільно, мов у трансі, почала витирати очі.

— Я не знала, що мені треба… я була просто… розумієте… приголомшена… намагалася втямити, що його більше немає. Директор похоронного бюро, містер Донеллі, запропонував Меморіальне, бо на Гіллв’ю майже не лишилося місць… до того ж воно на іншому кінці міста…

«Зупини її, — Ралф хотів було сказати Гові. — Це болісно та марно. Неважливо, де його поховано, це має значення тільки для Марсі та її дочок».