Розділ ««Мейсіз» ділиться секретами з «Ґімблз»»

— Так, — прошепотів Госкінз. — Так, що завгодно.

— Тоді слухай.

І Джек Госкінз став слухати.

На початку фільму, що його поставила Голлі, не було жодного попередження від ФБР, і Ралфа це не здивувало. Кому заманеться опікуватися авторськими правами на такий прадавній артефакт, якщо з першого погляду було ясно, що це треш? Саундрек складався з нудкої суміші тремтливих скрипок і до болю різкого акордеона, що видавав радісні музичні фігури norteño [209]. Зображення рясніло подряпинами, наче давно повимерлим кіномеханікам, що раз у раз крутили плівку, ця робота взагалі не всралася.

«Повірити не можу, що я досі тут сиджу, — подумав Ралф. — Такі штуки тільки в жовтому домі дивитися».

Проте його дружина й Марсі Мейтленд гляділи на екран із зосередженістю студентів, які готуються до випускного іспиту. Решта хоч і не виказувала такого ентузіазму, та все одно віддавала фільму увагу. На губах Юна Сабло грала легка усмішка. Не той усміх, коли людина бачить щось нісенітне, як подумалося Ралфу, а коли вона вхопила образ із минулого, коли дитячі легенди втілюються в життя.

Фільм розпочався кадром із нічною вулицею, де геть усі заклади були чи то барами, чи то борделями, чи і тим, і тим заразом. Об’єктив камери стежив за гарненькою жінкою в сукні з глибоким декольте, яка йшла, тримаючи за руку доньку років чотирьох на вигляд. Може, пізніше у фільмі знайдеться якесь пояснення цьому вечірньому променаду по небезпечних районах міста — разом із дитиною, яка вже мала спати у своєму ліжечку, — але Ралф і решта глядачів так цього й не дізналися.

Якийсь п’яничка замотав до жінки рукою, і поки його рот промовляв одні слова, голос актора дубляжу сказав дещо інше: «Агов, крі-і-іхітко, гульнуть не хо’?». Через мексиканський акцент його мова скидалась на говірку Спіді Ґонзалеса [210]. Жінка відмахнулася й пішла далі. Потім, у темній місцині між двома ліхтарями, з бічного провулка вихопився якийсь піжон у чорному плащі, наче його позичили з фільмів про Дракулу. В одній руці він тримав чорну торбу. Другою він схопив дитя. Матуся закричала, помчала навздогін, пристигла його під наступним ліхтарем і вчепилася в торбу. Утікач крутнувся на підборах, і ліхтарне світло послужливо осяяло обличчя чоловіка середнього віку зі шрамом на чолі.

Містер Плащ загарчав, явивши рот, повний штучних іклів. Жінка відсахнулась і здійняла руки — не нажахана матуся, а радше оперна співачка, що збирається завести арію з «Кармен». Викрадач накинув на маленьку дівчинку свій плащ і подався геть, та перед цим із бару, яких на цій вулиці було безліч, встиг вигулькнути якийсь чолов’яга та загорлати до Плаща з тим самим жаским акцентом Спіді Ґонзалеса: «Гей, професор-р Еспіноза, куди ві йдете-е-е? Дайте пригощу вас чар-ркою!»

У наступній сцені матір привели до міського моргу (на матових скляних дверях було написано «EL DEPOSITO DE CADAVERES» [211]), і вона видала передбачуваний театральний крик, щойно перед нею підняли простирадло й показали начебто понівечене тіло дитини. Далі був арешт чоловіка зі шрамом, який виявився шанованим викладачем університету неподалік.

Слідом був епізод короткого кінематографічного суду. Спершу свідчила мати, потім — пара хлопців з акцентом Спіді Ґонзалеса, й один із них — той самий чолов’яга, який запропонував професору «чар-рку». Присяжні вийшли із зали радитися щодо присуду. Сюрреалістичним штрихом до цієї передбачуваної процедури стала поява на задній лаві п’ятьох жінок, одягнених у костюми супергероїв із вигадливими масками на додачу. Здавалося, жодна людина в судовій залі, і суддя так само, нічого неординарного в цій появі не побачили.

Присяжні повернулися. Професора Еспінозу визнали винним у невимовно жорстокому вбивстві; він повісив голову, і вигляд у нього був украй винуватий. Одна жінка в масці схопилася на ноги й заявила: «Це неправомірне пр-равосуддя! Професор Еспіноза нізащо б не скрівдів ­дитини!»

«Та я його бачіла! — закричала мати. — На цей раз ті поміляєшся, Р-розіто!»

Жінки в масках і супергеройських костюмах вийшли із судової зали, карбуючи своїми крутими чобітками крок, потім — затемнення, далі — великий план із зашморгом. Камера відкотилася назад, щоб показати шибеницю, нав­коло якої тіснилася юрба ґав. Професора Еспінозу повели вгору сходами. Коли йому на шию накинули мотузку, погляд нещасного зупинився на чоловікові в чернечій ризі з каптуром, який стояв позаду натовпу. На землі між сандалями монаха виднівся чорний мішок.

Фільм був дурний і невміло знятий, проте Ралф усе одно відчув, як руками пробіг холодок, і накрив долонею зап’яс­ток Джинні, коли дружина до нього потягнулася. Він точно знав, що буде далі.

Монах відкинув каптур і явив обличчя професора Еспінози, з підхожим шрамом на чолі й усе таке. Він вишкірився, показавши ті сміховинні пластикові ікла… тицьнув пальцем на мішок… і засміявся.

«Оно! — загорлав із шибениці справжній професор. — Оно він, оно!»

Натовп озирнувся, але чоловіка з чорною торбою вже не було. А Еспіноза отримав власний чорний мішок: каптур смертника, що накинули йому на голову. І вже з-під каптура він закричав: «Чудовисько, чудовисько, чудо…» Тоді ляда розчахнулась, і він полетів униз.

У наступному епізоді супергероїня в масці гналася якимись дахами за вдаваним монахом, і тут Голлі поставила відео на паузу.

— Двадцять п’ять років тому я бачила версію із субтитрами замість дубляжу, — сказала вона. — І під кінець професор кричав «El Cuco, El Cuco».