Розділ ««Мейсіз» ділиться секретами з «Ґімблз»»

Але він знову змовчав і стерпів, бо ж це був іще один закид, хіба ні? Навіть якщо Марсі Мейтленд і не мала цього на меті. Ралф переконував себе, що зрештою все скінчиться, що колись таки почнеться нове життя поза смертю Террі, бляха, Мейтленда. Він просто мусив у це вірити.

— Я знала, що є ще інше місце, — продовжувала Марсі, — звісно що знала, але навіть не подумала згадати його в розмові з містером Донеллі. Якось Террі мене туди привіз, але воно так далеко за містом… і таке самотнє…

— І що це за інше місце? — спитала Голлі.

В уяві Ралфа виникла непрохана картинка — шестеро ковбоїв, які несуть дощану домовину. Він відчув, як надходить чергова збіжність.

— Старий цвинтар у тауншипі Кеннінґ, — відповіла Марсі. — Я там тільки раз була, і воно виглядало так, наче там уже давно нікого не ховали, навіть на могили не ходили. Жодних квітів чи пам’ятних прапорців. Тільки надгробки, що кришаться від часу. На більшості навіть імена прочитати неможливо.

Ралф ошелешено глянув на Юна, і той кивнув.

— Ось чому він зацікавився тою книжкою в газетному кіоску, — тихо мовив Білл Семюелз. — «Ілюстрована історія округу Флінт, округу Дорі й тауншипу Кеннінґ».

Марсі продовжувала витирати очі носовичком Джинні.

— Ясна річ, він мав би зацікавитися такою книжкою. Рід Мейтлендів мешкав у тій частині штату ще від Земельних перегонів [214] 1889-го року. Пра-пра-прадіди Террі, а може, ще старше покоління, я точно не знаю, оселилися в Кеннінґу.

— Не у Флінт-Сіті? — спитав Алек.

— Тоді Флінт-Сіті ще не існувало. Тільки невеличке селище під назвою Флінт, кілька хат при дорозі. Поки на початку двадцятого століття не сформувався наш штат, Кеннінґ був найбільшим містом у всій окрузі. І назву свою отримав, ясна річ, від імені найбільшого землевласника. Коли йшлося про угіддя, то Мейтленди були на другому чи третьому місці. Кеннінґ був важливим містом, допоки в двадцятих і три­дцятих не прийшли великі піщані бурі й верхній родючий шар ґрунту здуло вітрами. У наші дні там нема нічого, крім крамниці й церкви, в яку майже ніхто не ходить.

— І цвинтаря, — сказав Алек. — Де люди ховали своїх мерців, поки місто не всохло. Там має бути ціла низка предків Террі.

Марсі мляво всміхнулася.

— Той цвинтар… він мені дуже не сподобався. Наче порожній будинок, який занехаяли.

— Якщо в процесі перетворення цей чужинець перейняв думки та спогади Террі, — сказав Юн, — то він і про цвинтар мав дізнатися.

Лейтенант тепер теж вдивлявся в картину на стіні, але Ралф чудово розумів, куди він насправді полинув думкою. Бо думки Ралфа полинули туди ж. До сараю. До покину­того одягу.

— Згідно з легендами, а в інтернеті про El Cuco їх кілька дюжин, ці створіння полюбляють місця смерті, — сказала Голлі. — Там вони почуваються як удома.

— Якщо є такі істоти, які живляться смутком, — замислено мовила Джинні, — то кладовища для них мають бути затишними їдальнями, чи не так?

Ралф дуже шкодував, що привів із собою дружину. Якби не вона, детектив іще десять хвилин тому пішов би геть. Так, сарай, де знайшли одяг, розташований біля того запилюженого старого цвинтаря. Так, слизові, від якого почорніло сіно, не було логічного пояснення, і так, можливо, якийсь аутсайдер таки існував. Таку теорію Ралф радо приймав, принаймні поки що. Вона багато чого пояснювала. Аутсайдер, який свідомо відтворює мексиканські легенди, пояснив би ще більше… окрім того зниклого чоловіка біля суду чи способу, в який Террі Мейтленд зміг одночасно перебувати у двох місцях. Ралф постійно натикався на ці факти, наче вони галькою застрягли в нього в горлі.

— Дозвольте показати вам кілька фотографій, що я зробила на іншому кладовищі, — запропонувала Голлі. — Може, з них вийде розпочати галузь нормальнішого слідства. Тобто якщо детектив Андерсон чи лейтенант Сабло зголосяться поговорити з поліцією округу Монтґомері, штат Огайо.