Розділ ««Мейсіз» ділиться секретами з «Ґімблз»»

Він зупинився, мимохіть замислившись про Френка Пітер­сона та Говардових дівчаток.

— Що робить? — перепитала Марсі Мейтленд.

— П’є їхню кров і мастить собі шкіру їхнім жиром, — сказав Юн. — Це начебто зберігає йому молодість. El Cuco [208].

— Так, — погодилася Голлі. — В Іспанії він відомий як El Hombre con Saco. Чоловік із мішком. У Португалії — Гарбузоголовий. Коли американські дітлахи вирізають на Гелловін гарбузи, то різьблять подобу El Cuco, як сотні років тому це робили діти в Іберії.

— Про цього El Cuco є дитяча пісенька, — сказав Юн. — Abuela інколи її співала, на ніч. Duérmete, niño, duérmete ya… решту не пам’ятаю.

— Спи, дитинко, засинай, — підхопила Голлі. — El Cuco на стелі сидить, він прийшов тебе з’їсти.

— Нічого собі колискова, — прокоментував Алек. — Солодкі сни, певно, снилися діткам.

— Господи Ісусе, — прошепотіла Марсі. — Ви вважаєте, щось таке побувало й у мене вдома? Сиділо на ліжку біля моєї доні?

— І так, і ні, — сказала Голлі. — Давайте-но я поставлю вам фільм. Перших десяти хвилин має вистачити.

Джеку снилося, що він їде безлюдним шосе на дві смуги, що навколо немає нічого — тільки порожнеча обабіч траси й тисячі миль синього неба над головою. Він сидів за кермом великої вантажівки, може, бензовоза, бо відчував запах пального. Поруч із ним сидів чоловік із коротким чорним волоссям та еспаньйолкою. Госкінз його знав, бо часто відвідував «Прошу, джентльмени» (хоч у робочих справах — тільки зрідка) і мав багато приємних розмов із Клодом Болтоном, у якого були судимості, та відтоді, як він став на пряму доріжку, то перетворився на непоганого хлопця. Тільки в цій варіації Клод був дуже поганим хлопцем. Саме цей Клод відгорнув душову шторку рівно настільки, щоб Госкінз зумів прочитати слово, витатуйоване в нього на пальцях: «НІЯК».

Вантажівка минула вказівний знак «МЕРІСВІЛЛ, нас. 1280».

— Цей рак швидко шириться, — сказав Клод, і так — саме цей голос звучав з-за душової шторки. — Поглянь собі на руки, Джеку.

Госкінз опустив погляд. Руки на кермі почорніли. Поки він на них витріщався, кінцівки відвалились. Вантажівка-бензовоз з’їхала з дороги, нахилилася й почала перевертатись. Джек збагнув, що вона ось-ось вибухне, і витягнув себе зі сну, перш ніж це сталося. Він хапав ротом повітря, вибалушивши очі в стелю.

— Господи Боже, — прошепотів він і перевірив, чи таки не відвалились у нього руки. Вони були на місці, разом із наручним годинником. Він проспав менше години.

— Господи Бо…

Ліворуч хтось заворушився. На мить Джек загадався, чи не привів із собою додому ту гарненьку барменку з довгими ногами, але ні, з бару він їхав сам-один. Та й така красива молода жінка нізащо не схотіла б мати з ним справу. Для неї він лиш опецькуватий п’яничка трохи за сорок, у якого вже волосся випа…

Госкінз озирнувся. Жінка, яка лежала з ним у ліжку, була його матір’ю. Він її пізнав тільки за черепаховим гребінцем, що звисав із нечисленних пасом, які лишились у неї на голові. Цей гребінець пішов із нею в домовину. Співробітник похоронного бюро наніс їй на обличчя грим, від чого воно стало восковим і трохи ляльковим, та загалом вигляд був непоганий. Тепер обличчя майже зникло, плоть зотліла й відвалилась від кісток. Нічна сорочка прилипла до тіла, бо зі шкіри сочився гній. У повітрі стояв сморід гнилого м’яса. Джек спробував закричати — не вийшло.

— Рак чекає на тебе, Джеку, — сказала мати.

Він бачив, як клацають її зуби, бо губів теж не було.

— Рак уже вгризається в тебе. А він може його забрати, хоча невдовзі навіть для нього буде запізно. Зробиш те, чого він хоче?