Розділ ««Мейсіз» ділиться секретами з «Ґімблз»»

— Що б іще він кричав? — пробурмотів Юн. — Господи, я цих фільмів з luchadora не бачив із самого дитинства. Їх, мабуть, під дюжину було, — він глянув на решту глядачів так, наче щойно прокинувся від сну. — Las luchadoras — борчині. У цьому фільмі головна героїня — Розіта, вона була дуже відома. Бачили б ви її без маски, ay caramba [212].

Він потрусив рукою, наче торкнувся чогось гарячого.

— Не просто дюжина, їх назнімали принаймні п’ятде­сят, — тихо мовила Голлі. — У Мексиці всі любили las luchadoras. Це було кіно на кшталт сучасних супергеройських стрічок. Тільки, звісно, зі значно меншим бюджетом.

Вона була ладна прочитати цілу лекцію про цей чарівливий (з її погляду) період в історії кінематографа, та зараз був не час — детектив Андерсон мав такий вигляд, наче щойно проковтнув великий шмат зіпсутого їдла. Та Голлі й так не збиралася їм розказувати, що і сама полюбляла фільми luchadora. Колись давно їх заради сміху крутили по місцевому телеканалу в Клівленді, коли щосуботи вночі починалася рубрика «Шлак-театр». Голлі підозрювала, що студенти місцевих коледжів напивалися і вмикали цей канал, щоб познущатися з кепського дубляжу та костюмів, які вони без сумніву вважали за лайно, але залякана й нещасна старшокласниця, якою на той час була Голлі, не вбачала у фільмах про las luchadoras нічого потішного. Карлотта, Марія і Розіта були сильні й сміливі, завжди допомагали бідним і затурканим. Розіта Муньйос, найзнаменитіша з усіх, гордо називала себе cholita — саме так переважно й почувалася нещасна старшокласниця Голлі: покруч. Виродок.

— Сюжети в більшості мексиканських фільмів про борчинь — це перекази старовинних легенд. Це кіно — не виняток. Бачите, як воно пасує до всього, що ми знаємо про наші вбивства?

— Ідеально пасує, — сказав Білл Семюелз. — Не можу не погодитися. Проблема тільки в тому, що це — маячня. Не від світу сього. Якщо ви справді вірите в El Cuco, міз Ґібні, то ви й самі ку-ку.

«Каже чоловік, який розповідав мені про сліди, що уриваються серед пустелі», — подумав Ралф. Сам він в El Cuco не вірив, але вважав, що жінка виявила неабияку сміливість, показавши їм цей фільм і знаючи, якої реакції слід очікувати від глядачів. Тепер йому було цікаво подивитися, як відповість на це сама міз Ґібні зі «Що впало, те пропало».

— Вважається, що El Cuco існує коштом крові та жиру малих дітей, — сказала Голлі, — але в нашому світі — у реальному світі — він мав би виживати ще й за допомогою людей, які думають так само, як ви, містере Семюелз. Мабуть, ми всі так думаємо. Дозвольте вам іще дещо показати. Обіцяю, фрагмент невеличкий.

Вона ввімкнула дев’ятий розділ на DVD, третій з кінця. На екрані розгорталася запекла боротьба: одна з luchadoras, Карлотта, загнала в кут монаха в каптурі. Дія відбувалася в якомусь закинутому складському приміщенні. Монах спробував утекти за допомогою зручної драбини. Кар­лотта вхопилася за полу його широкої ризи й перекинула чоловіка через плече. Він беркицьнувся в повітрі й приземлився на спину. Каптур злетів, і під ним показалося обличчя — зовсім не обличчя, а грудкувате ніщо. Карлотта закричала — дві світні паростки з’явилися там, де мали б бути очі. Певно, вони мали якусь містичну відворотну силу, бо Карлотта похитнулась і притулилась до стіни, здійнявши руку перед маскою luchadora, наче намагалася відгородитись.

— Припиніть, — сказала Марсі. — Ох, Боже мій, прошу.

Голлі тицьнула в ноутбук. Картинка зникла на екрані, але так само стояла в Ралфа перед очима: спецефект, який видавався доісторичним порівняно з сучасною комп’ютерною графікою, що її тепер можна побачити в кінотеатрах «Сіне­плекс», але достатньо дієвий, якщо ви чули історію однієї маленької дівчини — про чоловіка, який прокрався до неї в спальню.

— Ось таке бачила ваша донька, місіс Мейтленд, як гадає­те? — спитала Голлі. — Не точно таке, цього я не кажу, але…

— Так. Звісно. Очі-соломинки. Так вона й сказала. Очі-соломинки.

Ралф підвівся й заговорив спокійним, виваженим тоном:

— З усією повагою, міз Ґібні, і враховуючи ваші минулі… е-е, звершення… без сумніву, на повагу ви заслуговуєте, але ніякого надприродного чудовиська El Cuco, що живиться кров’ю дітлахів, не існує. Я першим визнаю, що наша справа, точніше, дві справи, якщо вони пов’язані, а в цьому я дедалі більше переконуюсь, мають певні, дуже дивні особ­ливості, проте ви ведете нас хибним шляхом.

— Дай їй договорити, — сказала Джинні. — Перш ніж ти остаточно відкинеш цю теорію, дай їй висловити свою думку.

Ралф побачив, що роздратування дружини вже починає переростати в лють. Він розумів чому, навіть міг поспівчувати. Та через його відмову взяти до розгляду сміховинну історію Ґібні про El Cuco Джинні почувалася так, наче він відмовлявся повірити їй, повірити в те, що вона сама бачила сьогодні вночі у них на кухні. Ралф хотів їй вірити, і не тільки тому, що він любив і поважав дружину, проте з її опису той чоловік був як дві краплі води схожий на Клода Болтона, а цього детектив пояснити не міг. І все одно він договорив, звертаючись до всіх присутніх і до Джинні передусім. Бо мусив. То була наріжна правда, що на ній будувалось усе його життя. Так, у канталупі виявились хробаки, але туди вони потрапили якимось природним шляхом. І незнання цього шляху не змінювало й не заперечувало наріжної правди Ралфа.

— Якщо ми повіримо в чудовиськ чи в надприродне, — мовив він, — то за якими критеріями нам узагалі йняти віри?

Ралф сів і спробував узяти дружину за руку. Джинні не далася.

— Я розумію, як ви почуваєтесь, — сказала Голлі. — Я знаю, повірте, ще й як знаю. Але мені довелося бачити такі речі, детективе Андерсон, які змусили мене повірити. О, я не про фільм, навіть не про легенду в основі цього фільму, аж ніяк. Але в кожній легенді є дрібка правди. Облиш­те поки. Я хочу показати вам графік, який склала перед від’їздом із Дейтона. Можна? Багато часу не забере.