Розділ «Сліди і канталупа»

— Що там, Трою?

— Я зараз у лікарні з Бетсі Ріґґінз.

Ралф усміхнувся — останнім часом цей вираз так рідко з’являвся на його обличчі, що здавався чужорідним.

— То вона народжує.

— Ні, поки ні. Шеф попросив її сюди прийти, бо ви у відпустці, а Джек Госкінз і досі рибалить на озері Окома. І послав мене разом із нею, за компанію.

— У чому річ?

— Кілька годин тому бригада «швидкої» привезла сюди Фреда Пітерсона. Він спробував повіситися в себе на задвірку, та гілка, до якої він прив’язав мотузку, зламалася. Пані, що живе в сусідньому будинку, місіс Ґібсон, робила йому «рот у рот» і витягла з того світу. Прийшла до лікарні, щоб дізнатися, як він, і наш голова зажадав, щоб я взяв у неї свідчення — мабуть, то за протоколом треба, — але, як на мене, це питання закрите. Бачить Бог, у бідолашного було немало причин спустити душу.

— У якому він стані?

— Лікарі кажуть, що мозкові функції на мінімумі. Шанс, що він прийде до тями, — один із сотні. Бетсі подумала, що вам буде цікаво знати.

На секунду Ралфу здалося, що миска пластівців, яку він з’їв на сніданок, от-от попроситься назовні, і відвернувся праворуч від косарки «Лоунбой», щоб не обляпати корпусу.

— Босе, ви ще там?

Ралф глитнув кислу суміш молока і «Райс Чекс».

— Тут. А де зараз Бетсі?

— У Пітерсона в палаті, разом із місіс Ґібсон. Детектив Ріґґінз відправила мене зробити цей дзвінок, бо в реанімації не можна користуватися мобілками. Лікарі запропонували їм кімнату для розмови, та Ґібсон сказала, що хоче відповідати на запитання детектива Ріґґінз у присутності Пітерсона. Наче гадає, що він може їх почути. Приємна літня пані, та спина її просто вбиває, видно з того, як вона ходить. Чого вона взагалі тут? Це ж не «Добрий лікар» [133], ніякого чудесного зцілення не буде.

Ралф здогадувався про причину. Ця місіс Ґібсон, певно, обмінювалася рецептами з Арлін Пітерсон, бачила, як ростуть Оллі та Френкі. Може, Фред Пітерсон розчищав був її під’їзну доріжку після якоїсь снігової бурі, що нечасто трап­лялися у Флінт-Сіті. Вона пішла в лікарню з жалю і поваги, а ймовірно, що навіть із почуття провини, бо не відпустила Пітерсона з цього світу й прирекла його натомість до вічного перебування в лікарняній палаті, де за нього дихатимуть машини.

Увесь жах останніх восьми днів хвилею розбився об Ралфа. Убивця не вдовольнився одним лиш хлопчиком — йому знадобилася вся родина Пітерсонів. Повна зачистка, як то кажуть.

«Не “вбивця”, не треба цієї анонімності. Террі. Убивцею був Террі. Інших претендентів у полі зору немає», — подумав Ралф.

— Вирішив, що вам буде цікаво, — повторив Рамадж. — Крім того, є і позитивні моменти. Може, у Бетсі почнуться пологи, поки вона тут. І чоловікові не доведеться ще раз її сюди везти.

— Скажи їй, щоб їхала додому, — відповів Ралф.

— Роджер [134]. І… Ралфе? Мені шкода, що все так сталося там, біля суду. Чисто, бляха, бардак.